Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

волю й поверненні до Москви працював економістом у Держпляні, а після звільнення допрацював у Дмитрові й помер 69-річним у 1942 році в Москві.

Оскільки «с веком державным я был лишь ребячески связан», як значив О. Мандельштам, то спогадують зазвичай про дитинство. Тим паче, якщо воно минуло за колишніх панських часів, адже за «незалежної», наприклад, епохи, коли автор сих рядків зустрічався в 1991-му році з нащадками роду Ґоліциних з нагоди «дворянської» справи, мовити, властиво, вже не було про що. Отже, задовго до радянської влади денний розклад дворянська родина мала такий: ранком усі пили чай або каву з калачами, булками й т. п. та з маслом кружечками, що купувалося на Петровському ринку. Дітям давали по одному або по два яйця. О дванадцятій годині, а згодом о пів на першу, був сніданок, що складався з двох страв — однієї м’ясної з гарніром та іншої у вигляді риби або яєчні чи омлету, якого-небудь ґатунку каші з маслом, пирога, млинчиків і т. п. О третій або четвертій пили чай, причому якщо це був прийомний день, то чай подавали протягом усього прийому до п’ятої години, або ж він розливався господинею будинку; тоді замість самовара на чайному столику стояла срібна бульотка зі спиртовою конфоркою знизу. До щоденного чаю подавалися здобні кренделі, сухе печиво чи бублики.

Обід у дворянському дитинстві був о п’ятій годині, з часом пересувався на пів на шосту, потім на шосту або пів на сьому. Великі звані обіди бували о сьомій годині. Обід зазвичай складався з чотирьох страв: із супу з пиріжками або борщу з кашею і ватрушками, з рибної або овочевої страви, з печені у вигляді качок, що надсилалися з маєтків, індичок чи гусаків, тетеревів або рябчиків, куріпок і, нарешті, із солодкого, або тістечок, як тоді говорили, що складалися з морозива або парфе, із шарлоту з яблуками, компоту в кавуні, крему або безе з бісквітом, гур’євської каші, пудинґу з палаючим навколо ромом і т. д. До кожної страви за сніданком та обідом ставилася тарілочка зі шматочком білого й чорного хліба.

Після обіду пили каву, а перед ним за окремим столиком закушували сардинами, оселедцем, ковбасою, яким-небудь сиром, причому чоловіки пили горілку чисту (№ 21 Петра Смирнова вважалася найкращою) або з додатком кюммеля. Годині о дев’ятій — пів на десяту подавався чай з печивом, бубликами, виборзьким кренделем. Дорослі чоловіки за обідом зазвичай пили червоне французьке вино й часто пиво, а жінки й діти — воду з вином. Дехто куштував мадеру, а за кавою — коньяк і лікери. У дні народження та іменини пили за столом шампанське, французьке, карбованців п’ять — п’ять з половиною за пляшку, і лише пізніше з’явилося більш дешеве — за 2 крб. 50 коп. — «Абрау-Дюрсо»; винуватець торжества з числа дітей з келихом у руках обходив усіх, хто сидів за столом. В урочистих випадках до обіду подавали артишоки з голяндським соусом.

Згодом, уже за радянської влади, так розмаїто про гастрономічні забави розкулачене дворянство писало хіба що в еміґрації або в тайних щоденниках скорбного совдепівського життя. Втім, за часів общепиту справа не покращала навіть у леґітимних авторів з пролетарського цеху письменників. У сенсі того, що не наважувався народ широко рефлексувати на цю спокусливу тему. «Тоді я був п’яниця, всіх боявся, усім лестив, — прохоплюється Ю. Олєша в щоденнику. — Пив як ніхто — валявся на вулиці, раптом кинув, тепер боюсь ковтнути — теж огидно». А якщо й наважувався-таки оприлюднити свою гастрономічну поему той самий одеський клясик Ю. Олєша, то виходив з того хіба що черговий вирок общепитівському режиму, що скалічував письменника з «нових панів» номенклятурною вседозволеністю. «Я письменник і журналіст, — значив Ю. Олєша. — Я заробляю багато й маю можливість багато пити й спати. Я можу щодня бенкетувати. І я щодня бенкетую. Бенкетують мої друзі, письменники. Сидимо за столом, бенкетуємо, розмовляємо, жартуємо, регочемо. З якого приводу? Без жодного приводу. Ніякого свята нема, ні усередині, ні зовні, — а ми бенкетуємо. У консервних бляшанках — коричневе рідиво; коричневе рідиво на тарілках.

Несуть коричневе рідиво, ділять, вирує пара; виловлюють гриби в коричневій рідині. Які милі всі! Які приємні! Як приємно пити, закушувати, спілкуватися…

Я переповнений коричневим рідивом.

На світанку я повертаюся додому, валюся в одязі на ліжко й засинаю. Сплячого, мучать мене напади печії, і напад уві сні стає гуртом гостей, що збігають до мене по сходах, вдираються в двері, лементуючи й змахуючи, і раптово зникають…

Пюре. Треба харчуватися самим пюре. Якщо я скажу: я хочу їсти пюре — засміються й скажуть: так їжте, хто ж вам заважає.

І дійсно, ніхто не заважає. Треба купити картоплі й попросити сусідку зварити мені пюре. Або піти до веґетаріянської їдальні. Зрештою, навіть бенкетуючи, можна замовити пюре.

Ексцентрично — але це так: я мрію про пюре! Я не хочу коричневих рідин. Але ж це мерзенне панське міркування. Адже багато хто мріє про м’ясо… Я переситився. У мене тугий гаманець. Я можу вибирати. Виходить, потрібно викинути гаманець, перестати заробляти, — можливо, це шлях до чистоти, що у думках моїх алегорично існує у вигляді пюре?

Я пишу віршовані фейлетони у великій газеті, за кожен фейлетон платять мені стільки, скільки одержує шляховий сторож на місяць. Іноді потрібно два фейлетони в день. Заробіток мій у газеті досягає семисот карбованців на місяць. Також я працюю як письменник. Я написав роман „Заздрість“, роман мав успіх, і мені відчинилися двері. Театри замовили мені п’єси, журнали чекають від мене творів, я одержую аванси.

І от у якомусь невидимому щоденнику я роблю запис: занадто багато бенкетів у моєму житті. Поверніть мені чистоту, я набряк… я знайду чистоту мою, втрачену невідомо де й коли. Життя моє потворне… я стану жебраком… Я схоплю кінчик нитки й розплутаю клубок».

Отже, радянській літературній номенклятурі жилося непогано. Балерина Майя Плісецька, котра саме в родині Бріків познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Родіоном Щедріним, згадувала: «Грошей у них водилося сила-силенна. Вона смітила ними направо й наліво. Не вела рахунку. Коли кликала мене в гості, оплачувала таксі. Так з усіма друзями. Обідній стіл, що затишно притулився до стіни, на якій один до одного красувалися ориґінали Шагала, Малєвіча, Лєже, Піросмані, живопис самого Маяковського, завжди був повний страв. Ікра, лососина, балик, шинка, солоні гриби, крижана горілка, настояна по весні на бруньках чорної смородини. А із французькою оказією — свіжі устриці, мідії, запашні сири».

«Письменники не голодують, — так само стверджував критик В. Полонський 1931-го року. —