Читати книгу - "Чарівні створіння"

Я знав, що вони там, і можливо — збираються всіх нас убити, але тієї миті я стояв поряд з Ліною, і ця мить була важливіша за все.

— Ітане! Швидше біжи по Раян, дядькові Мейкону потрібно допомогти. Я не можу тримати її так вічно.

Мені не треба було повторювати двічі. Я кинувся геть, бо хай як Сарафина старалася послабити наш зв’язок, більше це було неважливо. Ліна знову повернулася до моїх думок і мого серця, і, збиваючи ноги на вибоїстій ріллі, я думав тільки про неї одну.

І ще про той факт, що наближається полуніч. І біг швидше.

«Я теж тебе кохаю. Поквапся…»

* * *

Я глянув на мобільний: 23.25. Знову затарабанив у двері Рейвенвуду і несамовито натиснув на півмісяць над входом. Усе марно. Напевно, Ларкін якимсь чином запечатав двері, але як — було відомо тільки йому.

— Раян! Тітко Дел! Бабусю!

Більше за всіх мені була потрібна Раян, адже Мейкона поранили, і те ж саме могло спіткати Ліну. Я не знав, до чого вдасться Сарафина, якщо Ліна їй відмовить. Слідом за мною до входу прибіг Лінк.

— Раян десь немає, — зронив я.

— Вона лікарка? Треба допомогти мамі.

— Ні, вона… Я поясню тобі пізніше.

Лінк міряв кроками веранду.

— А це все було насправді?

Думай, Ітане, думай! Ти опинився в цьому сам, а Рейвенвуд сьогодні свого роду фортеця, до якої не може потрапити жоден сторонній — принаймні смертний. Але ж я не міг залишити Ліну напризволяще…

Я набрав номер єдиної відомої мені людини, яка б не побоялася мати справу з двома темними чародіями і кривавим інкубом посеред надприродного урагану. Людину, що сама була втіленням такого урагану. Амму.

В телефоні лунали гудки.

— Ніхто не відповідає. Напевно, Амма й досі з батьком.

23.30. Я згадав про ще одну людину, яка могла стати нам у пригоді, але цей план здавався не таким реалістичним. Я набрав районну бібліотеку Гатліна.

— Маріан теж немає. А вона знає, що робити! Ну що за біда, вона ж завжди сидить у бібліотеці, навіть у неробочий час…

Лінк нервово ходив по веранді.

— Так усе ж зачинено через це кляте свято. Сьогодні битва на Медовому пагорбі, ти забув? Може, нам краще повернутись у безпечну зону і пошукати лікарів?

Я витріщився на Лінка, нібито з його рота щойно вилетіла блискавка і вдарила мені прямісінько в лоб.

— Сьогодні свято. Усе зачинено, — повторив за ним я.

— Ага. Я щойно це сказав. То що нам робити? — зовсім розгублено запитав Лінк.

— Лінку, ти геній. Ти клятий геній.

— Я знаю, чувак, але як це стосується справи?

— Ти на тарабайці?

Він кивнув.

— Тоді поїхали.

Лінк завів мотор. Той загарчав, але, як завжди, завівся. З колонок заревли «Святі дриґачі», але цього разу запис був нікудишній. Мабуть, на концерті не останню роль зіграла сирена Ридлі.

Лінк виїхав на гравійну доріжку і потім скоса кинув на мене оком.

— А куди ми тепер їдемо?

— До бібліотеки.

— Ти ж наче казав, що вона зачинена.

— До іншої бібліотеки.

Лінк кивнув, хоч і не допетрав, куди саме ми зібралися. Він їхав, не сперечаючись зі мною, як у старі добрі часи, і тарабайка мчала по гравію так, ніби сьогодні був понеділок і ми не встигали до школи. От тільки для уроків було запізно.

23.40.

* * *

Коли ми з розгону припаркувалися біля Історичного товариства, Лінк навіть не чекав роз’яснень. Я вискочив з машини, ще він не встиг вимкнути «Дриґачів», і Лінк наздогнав мене аж біля повороту до темного спуску попід другою найстарішою будівлею міста.

— Це не бібліотека.

— Правильно.

— Це ДАР.

— Правильно.

— Яких ти ненавидиш.

— Правильно.

— Моя мама сюди… ну… чи не щодня приходить.

— Правильно.

— Чувак, то що ми тут робимо?

Я підійшов до ґрат і просунув крізь них руку — вона прослизнула крізь метал, чи, точніше, крізь те, що здавалося металом, і стала схожою на кінцівку без зап’ястка.

Лінк схопився за мене.

— Слухай, Ридлі щось підсипала мені у коктейль, бо клянуся — твоя рука… я щойно бачив, як твоя рука… забудь, це глюки.

Я витягнув руку з-за ґрат і помахав пальцями перед Лінковим обличчям.

— Чувак, після всього, що ти сьогодні бачив, ти думаєш, що в тебе досі глюки? Навіть тепер?

Годинник показував за чверть опівніч.

— У мене немає часу на пояснення, але далі дивного стане ще більше. Ми спустимося у бібліотеку, не схожу на звичайну бібліотеку, де ти рідко віритимеш своїм очам, тож якщо хочеш почекати мене в машині — я не проти.

Лінк намагався ловити мої слова, які я тарабанив зі швидкістю кількасот на хвилину, але загубився ще десь на півдорозі.

— То ти йдеш чи ні?

Він подивився на ґрати і без зайвих слів просунув крізь них руку. Вона зникла.

Лінк ішов зі мною.

Пригнувши на вході голову, я почав спускатися старими кам’яними сходами.

— Ходімо, нам потрібна книга.

Лінк нервово загиготів, дихаючи мені в спину.

— Книга? Ти хочеш взяти її просто зараз? У бібліотеці?

Коли ми йшли у темряві, поряд з нами вздовж стін спалахували смолоскипи. Я дістав один з них з металевого тримача у формі півмісяця і віддав його Лінку. Потім узяв собі інший і помчав останніми сходами до мурованої кімнати. Смолоскипи й далі спалахували, освітлюючи нам шлях до центру зали. З темряви виринули колони, що відкидали довгі тіні у мерехтливому сяйві піднятих вогнів. На вході до кімнати знову з’явилися добре знайомі слова: Domus Lunae Libri.

— Тітко Маріан! Ви тут?

Маріан ззаду поплескала мене по плечу, і я мало зі шкіри не вистрибнув, наскочивши на Лінка.

Лінк загорлав і випустив факел. Я почав затоптувати полум’я ногами.

— Чорт, докторе Ашкрофт, ви мене до смерті налякали!

— Вибач, Веслі, а ти, Ітане, що — зовсім з глузду з’їхав? Ти що, забув, хто мати цього бідолашного хлопця?

— Місіс Лінкольн зараз непритомна, Ліні непереливки, а Мейкона поранили. Я не можу зайти у Рейвенвуд, не можу знайти Амму, і мені потрібні підземні ходи.

Я знову почувався малим хлопчиськом, з якого горохом сипалися слова. Коли я розмовляв з Маріан, то мені здавалося, що я говорю з мамою, чи принаймні з людиною, яка бодай пам’ятає, як було з нею говорити.

— Я нічого не в силах зробити, я не можу вам допомогти! Хай що трапилося, обрання відбудеться опівночі, і я не зупиню годинник. Так само не врятую Мейкона чи матір Веслі, чи ще когось.