Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона вийшла з «Необхідних речей» о восьмій двадцять із виразом розмареної мрійливої радості на обличчі. Люсіль придбала чорні перлини за неймовірною ціною – тридцять вісім доларів і п’ятдесят центів. Також вона пообіцяла трішки підколоти, зовсім невинно розіграти того чванливого баптистського священника Вільяма Роуза. І на думку Люсіль, це для неї не робота, а чисте задоволення. Той смердюк, що вічно сипле цитатами з Біблії, ще жодного разу не залишив їй чайових, навіть якогось ламаного десятицентовика. Люсіль (чесна методистка, яка взагалі ніколи не була проти розтрусити сідниці під гарячі мелодії буґі ввечері суботи) чула, що винагороду ти собі відкладаєш у раю. Цікаво, чи преподобний Роуз чув, що блаженні ті, хто дають, а не ті, хто отримують.
Що ж, вона йому трішки відплатить… і дійсно, цілком невинним способом. Містер Ґонт їй так сказав.
Той джентльмен провів її поглядом, приємно всміхаючись. У нього сьогодні розплановано неймовірно діяльний день, неймовірно діяльний, щопівгодинні зустрічі, телефонні дзвінки. Карнавал організовано: один великий атракціон уже успішно пройшов перевірку, до часу запускати всі розважальні об’єкти одразу – палицею докинути. Як завжди, коли він досягає цієї точки, чи то в Лівані, чи в Анкарі, чи в західних провінціях Канади, чи просто тут, у Зажоп-Сіті, США, то відчуває, що годин у добі йому просто не вистачає. Але потрібно докладати всіх зусиль, щоб досягти мети, бо в трудівливих руках робота горить, а досягати чогось – річ шляхетна сама по собі, і…
…і якщо старі очі не зраджують його, друга сьогоднішня клієнтка, Іветт Джендрон, уже квапиться по тротуару до навісу просто зараз.
– Діяльний, діяльний, діяльний день, – пробурмотів містер Ґонт і зафіксував на обличчі широку гостинну усмішку.
2
Алан Пенґборн прибув у свій кабінет о восьмій тридцять, і в нього на столі до телефона вже було приклеєно листочок із повідомленням. Генрі Пейтон із поліції штату телефонував о сьомій сорок п’ять. Просив Алана якнайшвидше перетелефонувати. Алан сів у крісло, затиснув слухавку між вухом і плечем і натиснув кнопку, що викликала відділ поліції в Оксфорді. Із верхньої шухляди столу він дістав чотири срібні долари.
– Привіт, Алане, – привітався Генрі. – Боюся, маю погані новини стосовно твого подвійного вбивства.
– О, то тепер це вже, виходить, моє подвійне вбивство, – сказав Алан. Він стиснув кулак навколо чотирьох кружалець, а тоді розкрив долоню. Їх стало три. Він відкинувся в кріслі й закинув ноги на стіл. – Новини, мабуть, зовсім паскудні.
– А ти наче й не здивований.
– Ніт. – Він знову стиснув кулак і мізинцем «виштовхав» найнижчий срібний долар зі стосу. Ця операція потребує певної делікатності… але Алан цілком готовий до такого виклику. Срібний долар вискочив із кулака й приземлився в рукав. Почулося легеньке «теньк!», коли монета врізалася в першу, хоча під час реального виступу цей звук фокусник прикриє балаканиною. Алан знову розкрив долоню, на якій тепер було лише дві монети.
– Можливо, ти не проти розповісти мені чому, – промовив Генрі. У голосі вчувалося легке роздратування.
– Ну, останні два дні я здебільшого лише про це й думаю, – сказав Алан.
І це було навіть трохи применшенням. Від тієї миті вдень у неділю, коли він уперше побачив, що Нетті Кобб – одна з двох мертвих жінок під знаком «Стоп», він майже не думав ні про що інше. Йому це навіть снилось, і відчуття, що, як скласти всі числа докупи, сума не збігається, стало неприємною впевненістю. Через це дзвінок Генрі не дратував, а полегшував і рятував Алана від необхідності телефонувати самому.
Він стиснув два срібні долари в долоні.
Теньк.
Розкрив долоню. Залишився один.
– І що тебе хвилює? – запитав Генрі.
– Усе, – сухо відповів Алан. – Починаючи з того, що це взагалі сталося. Мені от найбільше свербить, напевно, час перебігу всього цього ланцюга злочинів… те, як він не сходиться. Я постійно намагаюся собі уявити, як Нетті Кобб знаходить свого мертвого собаку, а тоді сідає писати всі ті записки. І знаєш що? Я ну ніяк не можу собі уявити, щоб вона так відреагувала. І щоразу, як мені це не вдається, я думаю, яку ж велику частину цієї херні упускаю.
Алан зі злістю стиснув кулак, розкрив його, і не лишилось жодного долара.
– Ага. Тому, можливо, мої погані новини насправді добрі. Алане, тут ще хтось замішаний. Ми не знаємо, хто вбив собаку Кобб, але майже цілком упевнені, що це не Вілма Джерзик.
Ноги Алана хутко зірвалися зі столу. Срібняки вислизнули з рукава й попадали на стіл маленьким срібним струмком. Одна з монет упала на ребро й покотилася на край стола. Аланова долоня кинулася в той бік із моторошною спритністю та зловила монету ще до того, як їй вдалося втекти.
– Розповідай, що в тебе, Генрі.
– Ага. Почнемо з собаки. Тіло передали Джонові Пейліну, ветеринару з Саут-Портленда. Він для тварин як Генрі Раян для людей[118]. Каже: оскільки штопор проник у серце собаки і той помер майже миттєво, він може дати нам відносно обмежений час смерті.
– Хороша зміна ситуації, – сказав Алан.
Він згадував романи Аґати Крісті, які Енні читала десятками. У них чи не завжди є старезний сільський фельдшер, більш ніж готовий встановити час смерті між 16:30 і 17:15. Після майже двадцяти років у правоохоронних органах Алан знав, що реалістичнішою відповіддю на запитання про час смерті зазвичай буває: «Десь минулого тижня. Напевно».
– Ага, скажи? Так от, цей лікар Пейлін каже, що пес помер десь між десятою ранку і полуднем. Пітер Джерзик говорить, що коли він повернувся в спальню, щоб приготуватися до церкви, – одразу по десятій, – дружина була в душі.
– Так, ми знали, що там усе впритул, – сказав Алан. Він був дещо розчарований. – Але цей Пейлін має ж якусь ціну похибки, він же не Господь Бог. П’ятнадцять хвилин туди-сюди, і у Вілми все сходиться.
– Дійсно? Тобі точно з нею все сходиться, Алане?
Алан пороздумував над запитанням, зрештою важко відповів:
– Правду кажучи, старий, зовсім не сходиться. І на початку не сходилось. – Він змусив себе додати: – І все одно, було б трохи по-дурному з нашого боку тримати справу відкритою, базуючись на свідченнях якогось псячого лікаря і проміжку в скільки? П’ятнадцять хвилин?
– Добре, тоді поговоримо про записку на штопорі. Пам’ятаєш про неї?
– «Ніхто не має права кидатися багном на мої простирадла. Я казала, що з-під землі тебе дістану!»
– Саме так. Почеркознавець в Оґасті ще досліджує її, але Пітер Джерзик надав нам зразок почерку дружини, і я маю зараз перед собою ксерокопії записки та зразка. Вони не збігаються. Взагалі не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.