Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

гордість за великі досягнення, що характеризують ту чи іншу країну і роблять її унікальною. Існує багато джерел національної ідентичності, серед яких — мова, воєнні здобутки, культура та історія. Ці джерела різняться залежно від країни. Наприклад, Фінляндія та Японія мають унікальні мови, якими не розмовляють більше ніде, і це є предметом їхньої гордості. З іншого боку, чилійці розмовляють тією самою мовою, що й більшість країн Південної та Центральної Америки, але, як це не парадоксально, вона також є елементом їхньої національної ідентичності: «Ми, чилійці, відрізняємося від решти іспаномовних країн Латинської Америки, бо маємо традиції політичної стабільності та демократії. Ми більше європейці, ніж латиноамериканці!» Воєнні здобутки значною мірою формують національну ідентичність деяких країн: Фінляндії (Зимова війна), Австралії (Гілліполі), США (Друга світова війна), Британія (багато воєн, із недавніх — Друга світова та Фолклендська). У багатьох країнах основою національної ідентичності та національної гордості є культура: прикладом цього може бути колишнє домінування Італії в мистецтві та сучасне в кулінарії й моді, Британії — в літературі, Німеччини — в музиці. Багато країн пишаються своїми спортивними здобутками, Британія й Італія — своєю колишньою панівною роллю у світовій історії, а також, Британія, — славою імперії, «над якою ніколи не заходить Сонце», Італія — тим, що 2000 років тому вона була Римською імперією.

Серед семи країн, про які розповідалось у цій книзі, спільне почуття національної ідентичності досить сильне у шести із них. Винятком є Індонезія, де цей показник дещо нижчий. Я не критикую індонезійців: просто констатую той очевидний факт, що Індонезія як незалежна країна постала лише в 1949 році, а як об'єднана колонія існувала з 1910 року. Тому не дивно, що ця країна пережила сепаратистські рухи та повстання. Однак останнім часом національна ідентичність Індонезії зростала швидкими темпами, чому сприяло поширення об'єднавчої індонезійської мови, зміцнення демократії та розвиток громадянського суспільства.

Національна ідентичність була потужним чинником подолання загальнонаціональної кризи в усіх «старших» країнах, розглянутих у цій книзі. Це почуття втримало разом і японців доби Мейдзі, й фінів, дало їхнім країнам мужність протистояти зовнішнім загрозам і мотивувало громадян пережити всі негаразди та національне приниження й піти на особисті жертви заради національної справи. Фіни навіть здавали золоті весільні обручки, щоб допомогти своїй країні виплатити військові репарації Радянському Союзу. Національна ідентичність допомогла повоєнним Німеччині та Японії пережити жахливу військову поразку та подальшу окупацію. В Австралії національна ідентичність була основним рушієм переоцінки та вибіркових змін, покликаних дати відповідь на запитання: хто ми такі? Почуття національної ідентичності вплинуло на поведінку чилійських лівих сил, які повелися стримано, коли повернулися до влади після падіння Піночета: навіть після того як страх перед чилійською армією ослабнув, ці сили, будучи при владі, проводили примирливу політику побудови «Чилі для всіх чилійців», включно з консервативними прибічниками Піночета і лівими-прихильниками Альенде. То стало неабияким досягненням. На відміну від цього, в сучасних Сполучених Штатах дедалі частіше можна почути про групову ідентичність і дедалі рідше — про ідентичність широку загальнонаціональну.

Народи та уряди постійно прагнуть зміцнити національну ідентичність шляхом регулярного переповідання історії, щоб таким чином посилити національну гордість. Такі переповідання історії є своєрідними «національними міфами». Слово «міф» я використовую не в негативному сенсі «неправда», а в нейтральному значенні «традиційного переказу з начебто історичною основою, але покликаного пояснити те чи інше явище сучасності або посприяти втіленню тієї чи іншої мети». Насправді ж національні міфи, що створюються задля політичних цілей, містять у собі цілий спектр варіантів розвитку подій — від правдивих оповідок до відвертої брехні.

З одного краю цього спектру ми маємо правдиві з точки зору фактів розповіді про минуле, які зосереджуються на найважливіших тогочасних подіях у тій чи іншій країні й переказуються нині задля конкретної політичної мети. Прикладами можуть служити плекання британської та фінської національної гордості екскурсами у британську історію літа 1940 року, коли точилася битва за Британію, або заглиблення у фінську історію періоду Зимової війни грудня 1939-го — березня 1940 року. Не підлягає сумніву, що для Британії та Фінляндії то були дійсно надзвичайно важливі події, а тому вони й досі згадуються знову й знову заради певних політичних цілей.

Проміжною стадією може бути розповідь про минуле, яка з фактичного боку є правдивою сама по собі, але зосереджується на якомусь одному з багатьох епізодів у історії тієї чи іншої країни, ігноруючи при цьому певні важливі моменти. Тут як приклади можна навести історичні епізоди початку XIX століття, які роблять наголос на трансконтинентальній експедиції Льюїса та Кларка і на інших етапах дослідження та підкорення Дикого Заходу білими європейцями, але при цьому ігнорують вбивства й вигнання корінних індіанців та використання рабської праці афроамериканців; історичні оповідання про боротьбу індонезійців за незалежність проти голландців, в яких ігнорується той факт, що великі групи індонезійців воювали проти республіки; історичні оповідки про Австралію початку XX століття, в яких йдеться лише про Галліполі, але замовчуються факти вбивств і вигнання австралійських аборигенів.

На протилежному кінці континууму ми бачимо розповіді про минуле, засновані здебільшого на фальшивках. Серед прикладів — німецькі історичні оповідки про те, що Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні через зраду цивільних у тилу, а також японські екскурси в історію, в яких мінімізується або взагалі заперечується різанина в Нанкіні.

Фахівці не мають єдиної думки щодо того, чи можна досконально й точно знати історію взагалі, чи допускає історія різні інтерпретації та чи заслуговують ці альтернативні інтерпретації на однаково серйозний розгляд. Незалежно від відповіді на ці запитання, незмінним залишається той факт, що заради тієї чи іншої політичної мети національна ідентичність зміцнюється національними міфами, що національна ідентичність важлива для кожної країни і що міфи, які її формують, різняться за своїми історичними базисами.

7. Чесна самооцінка. Абсолютно раціональний прибулець із космосу, нічого не знаючи про людей і людські спільноти, міг би наївно припустити, що хоч які б чинники спричиняли нездатність окремих індивідів та цілих країн подолати кризу, серед них однозначно не було б такого, як брак чесної самооцінки. Хіба ж могли, подумав би наш космічний прибулець, ці дивні індивіди або країни, що з них складаються, знищити самих себе, свідомо будучи нечесними перед собою?

Насправді чесна самооцінка потребує двох кроків. По-перше, індивід або країна мусять мати у своєму розпорядженні точну інформацію. Але її отримання часто пов'язане з певними труднощами; неспроможність успішно відреагувати на кризу може бути наслідком браку інформації, а не аморальності чи нечесності. На жаль, будь-яка людина, добре обізнана з історією