Читати книгу - "Коло смерті"

навалився біль. Одна половина обличчя ритмічно бухала, ніби від вселенського зубного болю. Морозило так, що я весь дрижав і цокотів зубами, а нерівномірне стукотіння щелепами посилало загрозливі червоні хвилі в мозок.

Я спробував підвестися в сидяче положення, мені це вдалося. Потім — на коліна. Теж зумів, однак накотилася нудота, і я так і застиг навкарачки, як поранена тварина, з похиленою головою і розкритим ротом. Кров, скрапуючи з голови, змішувалася з блювотинням на бетонній підлозі піді мною.

«Струс мозку, — подумав я. — Тому нудить. Це лише струс мозку.»

За якийсь час я зіп'явся на ноги, дійшов до дверей. Біль трохи попустив, нудота — теж, але щось сталося з зором. Світ двоївся, ніби на розмитій світлині. Я потер очі, але краще не стало, тільки розболілася голова.

Переді мною білою, неторканою пеленою простиралося подвір'я, на протилежному боці стояв будинок, де зараз перебував Арон. Я не мав бажання туди йти. Анітрохи не хотілося виходити в білий світ з тіні хліва, де я принишк, — там не було де заховатися. Не хотілося, але я мусив.

Сюнне в будинку з ним.

Раптом я відчув, що треба спішити, відчув, що часу зовсім мало. Якщо Арон визирне з вікна, він побачить мене. Але я не дивився на будинок, не приглядався до вікон, чи не майнула за освітленими шибками його постать. Я й не біг. Цілеспрямовано ступав з похиленою головою, рахував, дивлячись у землю, крок за кроком, доки звернув за кут хати й тоді знову зміг дихати. За коротку часину рушив далі, обігнув ще один кут, зоставалося піднятися трьома сходинками до вхідних дверей. Я на мить зупинився, озирнувся навкруги. Тінь гори стала темнішою. Увесь світ заполонила біла паморозь і тиша. Здавалося, ніби весь острів замерз, замерз час і рух. Як мені хотілося, щоб так воно й було…

Двері стояли широко прочинені. Я обережно штовхнув їх, і вони безгучно відхилилися на завісах. Я зробив крок досередини, потім ще один. Головний біль повернувся без попередження, як і нудота. Я притулився до стіни, заплющив очі, зібрав усі сили в кулак, що не виблювати. За кілька секунд найгірша нудота минулася. А тоді почув голоси, один низький, інший — дзвінкий, збагнув, що вони обоє у вітальні, і мені стало легше. Ні криків, ні стогонів, жодних звуків паніки чи боротьби. Мене раптом мов паралізувало.

Я боявся увійти.

Боявся Арона.

Боявся бути знову побитим.

На столику в коридорі стояв латунний підсвічник з майже згорілою свічкою. Я вийняв свічку, зважив підсвічник у руці, відчув його вагу. Прислухався до голосів за тонкими дверима.

— … а тому я гадаю, ні, я цілком впевнена, що все буде гаразд.

Говорила Сюнне. Невже вчувається легке тремтіння в голосі? Можливо.

— Так, ви вже казали, — це — Арон. — Ви добре зробили свою роботу.

— Це ми добре зробили свою роботу. Я і Мікаель. Більшу частину зробив він, я лише дала йому прикриття фірми. Це йому ви повинні дякувати.

— Ви мені більше подобаєтесь. Ви така солоденька…

— Спасибі, — голос таки ледь тремтить. Майже нечутно, та все ж помітно для чутливого вуха. — А де Мікаель? Куди він подівся?

Мене знову занудило.

— Скоро прийде. Ви маєте коханого, Сюнне?

— Що? Коханого? А чого… так, маю хлопця.

— Ви дозволяєте йому дивитись на себе голою?

— Припиніть, Ароне, — Сюнне заговорила високим, суворим голосом. Спроба підняти свій авторитет, взяти контроль над розмовою, але тремтіння зраджувало її, робило вразливою. — Піду поглянути, де Мікаель…

— Не вийде.

— Що?

— Йому болить голова. Мікаелеві розболілася голова, йому треба трохи полежати, — сміх Арона був голосний, від нього мені аж мурашки по спині сипонули. Млість стояла вже в горлі.

— Що ви маєте на увазі? Відійдіть, я мушу вийти і…

Ляск прозвучав ніби пістолетний вистріл.

— Ні! Ти залишишся тут!

Почувся стогін, а тоді знову Аронів голос.

— Зніми светра!

— Ні… Я не хочу…

Новий виляск. Не пістолетний вистріл. Так б'є долоня по обличчю, подумав я. Гостро й раптово. Я згадав, який він прудкий і сильний. Людина фізичної праці. Селянин. Хоча, як не дивно, з виду він таким не був.

— І блузку. Розстібни блузку!

— Ароне… будь ласка, не роби цього. Я не хочу…

Ляпас.

— Я тільки хочу бути твоїм коханим. Ну, чому з тобою так важко? Чому ви завжди такі непоступливі? Я від цього… я від цього навіснію, — голос його ставав вищим, зривався на фальцет, лють бульбашками здіймалася на поверхню. Поганий знак. Небезпечний.

Знову ляпас. Тихий зойк.

— Добре, Ароне! Не