Читати книгу - "Тихий Дін"

на багато рукавів. Важко назначити, яким направить воно свій зрадливий і лукавий хід. Там, де нині мілішає життя, мов та річка понад грядою, мілішає так, що аж видно поганенький його розсип, — завтра тече воно пишноводе, розкішне...

Відразу якось визріло в Наталки рішення піти в Ягідне до Оксани — ублагати, упрохати її повернути Григорі . їй чомусь здавалося, що від Оксани залежить усе, і як ублагати її, знову повернеться Григорій і колишнє щастя. Вона не думала про те, чи здійсненна ця річ і як поставиться Оксана до її дивного прохання. Підштовхувана підсвідомим чуттям, вона прагнула швидше перетворити раптове своє рішення в життя. Наприкінці місяця Мелехови достали від Григорія листа. Після поклонів батькові й матері він переказував поклін та щире вітання Наталі Мироновні. Хоч би й яка невідома причина підбила його на це, та для Наталки це було як той поштовх: першої ж неділі вона налагодилася йти до Ягідного.

— Куди ти, Наталю? — спитала Докійка, дивлячись, як Наталка уважно й суворо видивляється на своє обличчя в уламок дзеркала.

— Своїх піду відвідати, — збрехала та і почервоніла, вперше збагнувши, що йде на велику зневагу, на велику .моральну муку.

— Ти, Наталю, хоч би зроду раз зі мною на вулицю пішла, — причепурюючись попрохала Дарка. Підеш чи що, ввечорі?

— Не знаю, навряд.

— Ех, ти, чорниця. Тільки й нашого, поки чоловіків немає,— жартувала підморгуючи Дарка і, гнучка, переламувалась надвоє, роздивлялася в дзеркалі на мережаний поділ нової блакитнявої спідниці.

Як поїхав Петро Дарка дуже змінилася: відсутність чоловіка помітно відбивалась на ній. Якийсь неспокій прохоплювався в її поглядах, рухах, ході. Вона дбайливіше чепурилась у неділю, з грищ приходила пізно, зла, темніючи зіницями, скаржилася Наталці:

— Лишенько, їйбогу... Забрали козаків годящих, залишились на хуторі самі діти та старі.

— А тобі чого?

— Як то чого ? — дивувалася та, — на грищах ні з ким і пожартувати. Хоч би до млина випало самій їхати, а то із свекром дуже не розіграєшся...

Вона з цинічною одвертістю розпитувала Наталку:

— Як же ти, серце, без козака так довго терпиш?

— Годі тобі, безсовісна-, — шарілася Наталка.

— І не кортить тобі?

— А тобі, видно кортить?

— Кортить, матінко, — реготалася Дарка, рожевіючи і здригаючи крутими дугами брів. — Чого вже гріха таїти... Я б зараз і старого якогось розкачала, їйбогу. Ти подумай, два ж бо місяці, як Петра немає.

— Ти, Дарко', лиха доскочиш...

— Годі вже (тобі, поважна бабуся! Знаєм ми таких тишків. Ти, певне, не признаєшся.

— Мені і признаватись нема чого.

Дарка смішливо косилася на неї, кусаючи губи дрібними злими зубами, розказувала:

— Оце якось на грищах підсів до мене Тимко Маницьків, отаманів синок. Сидить пітний весь. Бачу, боїться починати... Потім руку мені тихенько, під пахву просунув, а рука' тремтить. Я притерпілась, мовчу, а саму злість пориває, хоч би вже хлопець був, а то так... шмаркач! Йому років шіснадцять, не більш, — бач яким кортить... Мовчу, сиджу, він лапав, лапав, та й шепоче: "Ходім до нас на тік!.." Ех, як я його!..

Дарка весело реготала, на обличчі її тріпотіли брови, примружені очі бризкали сміхом. — Отож я його й випарила. Як скочу: "Ах, ти такий, сякий! Щеня жовтороте! Та ти смієш мені таке верзти? Та то чи давно перестав уночі рибу під собою ловити?" Вже я йому, матері його книш, вичитала. ,

З Наталкою в них зайшлії стосунки прості й дружні. Та неприязнь, що спочатку була в Дарки до молодшої невістки, стерлася, і баби, різні на вдачу, у всьому не пбдібні одна до одної, зійшлись, жили дружньо.

Наталка одяглась і пішла з світлиці.

В сінях її дігнала Дарка.

— Ти мені'відімкнеш нині двері?

— Я дома в своїх, мабуть, заночую.

Дарка роздумуючи почухала гребінцем перенісся, крутнула головою.

Ну йди. Не хотіла Докійку про це просити, видно, доведеться.

Наталка сказала Іллівні про те, що йде до своїх і вийшла на вулицю. Від майдану їхали підводи з базару, йшли з церкви люди. Наталка пройшла два завулки і повернула ліворуч. На гору йшла поспішаючи. На перевалі оглянулась назад: під нею лежав залитий соняшною повіддю хутір, ясніли побілені хатки, на схилому даху млина відбиваючись іскрилось соняшне проміння, розтопленою рудою блищала бляха/

XIX

Війна і з Ягідного повисмикувала людей. Пішли Веніямин і Тихін; після, них стало ще глухіше, тихше, нудніше. Замість Веніямина прислуговувала старому генералові Оксана; товстозада Ликера взяла на себе роботу чорної куховарки і дробинниці. Дід Сашко сполучав обов'язки конюха з охороною. садка, тільки кучер був новий — статечний, старий козак, Микитович.

Цього року пан зменшив засів, постачив на ремонт з двадцятеро коней: залишились тільки рисисті породи, та трійка дончаків, що обслуговували потреби господарства. Пан час коротав на полюванні, з Микитовичем їздили на дудаків і вряди-годи баламутили округу полюючи з хортами.