Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

жодної жертви, а всі вимоги селян князь виконав. Чи ж не блискучий успіх? Тобто Мейске-сан справді виявився «спритняком»! Коли ж вирішувалася доля повстання, він видобув у князя обіцянку «не чинити зла» жодному з повстанців. Але після повстання Мейске-сан залишив князівські землі й вирушив до Кіото. До речі, Спритник з оповідей уїнебаго, коли залишав якесь плем’я, завжди казав так:

«Якщо я лишатимуся довго в одному місці, то або сам викличу чвари й розбрат, або вони почнуться через мене. А коли мандруватиму світом, між людьми, то навпаки, нестиму з собою мир. Така вже моя, Спритника, вдача».

Як дивовижно схожа на це поведінка Мейске-сана, теж своєрідного «спритника»!

Але перебуваючи в Кіото, Мейске-сан передав можновладцям князівства чолобитну під назвою «Викриття». «Чому, попри обіцянку «не чинити зла», я, покинувши межі князівства, мушу терпіти гоніння? Хто, аби відвернути від мене недавніх друзів, розпускає на підзамчі брехливий поговір, ніби під час повстання я привласнив гроші, на які нині розкошую собі в Кіото?»

Отакими марними скаргами волала та чолобитна. Ось і ще один бік вдачі Мейске-сана — Спритника, бо точнісінько так здіймав лемент і Спритник з індіанських легенд, коли його скубли норка чи бурундук.

Тим часом у Кіото Мейске-сан найняв собі джур. Мало того, вбравши їх у військові накидки з імператорським гербом-хризантемою, повернувся в рідний край під музику військового оркестру — барабана, гонга та двох флейт. Цим маршем він хотів показати зловорожим до нього князівським урядовцям, що тепер він непідвладний князеві, бо служить імператорському домові.

11

Отак Мейске-сан пройшов призамковим містом під оркестр, наче хотів показати, що нині служить імператорському домові, тож влада князя на нього не поширюється. Молоді самураї, звісно, не второпали, так це чи ні. Але яким ударом була та процесія для верхівки нашого маленького князівства на Сікоку, яка напередодні Реставрації вагалася, на чий бік стати остаточно: чи то імператора, чи то сьогунату! Привселюдно заявити: «Не збираюсь коритися князеві-гнобителю», та ще аж так — вийшовши на вулицю під звуки військової музики — це було гідне Мейске-сана, який завжди чинив так, як вважав за потрібне.

Так само бучно веселився і Спритник у легендах уїнебаго, коли його осявав вдалий задум, хоч і собі раз по раз встрявав у халепу.

За моїх часів у нашому селищі дітлахи мали улюблену гру — «похід Мейске-сана». Цю розвагу влаштовували першого ж погожого після весняних дощів дня.

Узявши барабани, а замість інших інструментів — бляшані ночви, та висвистуючи, ми крокували навколо кварталу і вигукували: «Чоловік — то чарівне дерево Удон, що квітне раз на три тисячі років!»

Хлопчак, що простував попереду оркестру, правлячи за Мейске-сана, підмальовував собі тушшю під носиком величезні вуса. Поробивши з газет похідні накидки, ми навіть — але, щоб, крий боже, не побачив поліцейський — прикрашали їх імператорським гербом-хризантемою, а на голови вдягали шоломи, також газетяні; на них, як на прапорі, красувалося червоне коло сонця. Поруч із хлопцем, що зображав свавільного Мейске-сана, крокувала єдина в цій грі дівчинка з волоссям, зібраним на потилиці в жмутик — ніби мати чи то мачуха Мейске-сана.

Що ж то було, як не гра у М/Т?!

М/Т зустрічається і в легендах індіанців уїнебаго, а саме в тому циклі, де за Спритника править хитрун-заєць. Зайця вчить розумові його бабуся. Проте вона не може дати ради бешкетникові-онуку, через якого втрапляють у біду, а то й гинуть її улюблені родичі.

Бабусі інколи страшенно кортить навіть покарати зайця, але завжди це тільки їй самій виходить на гірше. Тож вона знову мусить терпляче опікуватись онуком.

Знайоме почуття приязні зродилося і коли я читав той цикл легенд племені уїнебаго. Я відчував їхню спорідненість з казками свого рідного селища в лісовій долині. Але — і це чи не найголовніше — я ніби бачив на тлі легенд свою власну бабусю, від якої колись мені довелося терпляче слухати ті казки.

Чому ж саме я мусив щодня слухати від бабусі казки нашого селища?

Можливо, просто тому, що моя бабуся була неперевершеною оповідачкою? Наскільки пам’ятаю, я не встигав про це замислитися, бо відразу ж заслухувався казкою. За кілька років до смерті, коли бабуся страшенно змарніла й перетворилася на висхлу стареньку з шафрановою шкірою на обличчі я, мов той заєць з індіанських легенд, щоб утекти від бабусиних оповідок, ладен був устругнути якусь витівку.

Та навіть коли бабуся вже не підводилася з долівки, все одно вдавалося якимось їй одній відомим дивом принаймні раз на день всадовити мене коло себе й змусити слухати розповідь.

12

Які ж барвисті були бабусині казки про наше лісове селище в долині!

Попри загальну міфічну атмосферу, раз у раз відчувалося: історія ця триває і досі. От хоча б оповідь, де виявилося, що її героїня — та сама кульгава на одну ногу старенька, що порається біля казанка з локшиною в одній із сільських закусочних.

Бабуся вміла розповідати, тож слухати її казки була одна насолода, про що б там не велося. Тож досить мені було присісти, як я заслухувався до нестями. Проте, як я вже казав, пам’ятаю, що останні кілька років бабусиного життя, коли вона вже не підводилася, в найкращому разі, могла трошки посидіти, я щодня, ледве прокидався, починав сушити голову: що вчинити, аби не вмощуватися перед бабусиною постіллю і не слухати її розповідей.

Чому ж я так уникав бабусиних розповідей?

Зараз я вбачаю серед причин одну, яку добре усвідомлював навіть тоді. Перш ніж почати казку, бабуся завжди виголошувала одну й ту саму фразу. І не розповідала нічого, поки я не давав раз і назавжди визначеної відповіді. Я гадав, що бабуся вмисне вигадала ту примовку, аби мене приворожити, причарувати, і це мене чомусь відштовхувало.