Читати книгу - "Меч і хрест"

class="book">– Ми можемо воскрешати мертвих! – пошепки промовила їй Ковальова, розширивши очі.

– Справді? – уточнила Дарина, ще не розуміючи, марення це засмученої Марійчиної уяви чи чергова неймовірна правда. – Але книга у Каті, – тільки і змогла сказати вона.

– Це неважливо, неважливо… – гарячково заторохтіла Марійка, і Дарина зрозуміла, що вона трималася зовсім не за грудь, а за нагрудну кишеню татової смугастої сорочки, з якої вивалювала зараз незрозумілі маленькі й акуратні папірці.

– Що це?

– Шпаргалки. За книгою. Я вранці написала.

– Навіщо? Ти що, здогадувалася, що вона її вкраде? – пошепки подивувалася Чуб.

– Ні. Просто я завжди пишу шпаргалки, щоб краще запам’ятати, – хутко пояснила вона, розгортаючи одну з них. – Ось! «Воскресіння мертвого або вмираючого», «з праху або ж використовуючи зоровий образ».

У Дарини обірвалося в животі.

– Марійко, нічого не вийде, – мертвотним голосом сказала вона. – Вперше тільки тринадцять годин! Він оживе лише на тринадцять годин. Пробач.

Марійка втупилася в неї з такою ненавистю, немов збиралася вдарити.

– Так Беладонна сказала, – мовила ваговито, страждаючи, Дарка. – Коли відьми випробовують закляття або зілля перший раз – більше не буває…

– Тоді, – непохитно сказала Марійка, – я воскрешу його на тринадцять. А потім іще раз. І ще. І ще! Де у них морг?

– Марійко… – ледве чутно заплакала Дарина, ладна вбити себе саму за гестапівську жорстокість.

Вона ткнула винуватим пальцем у Марійчин папірець, де наприкінці законспектованого закляття стояло підкреслене Марійчиною ж рукою речення:

«Двічі воскрешати не можна!»

– Ходімо до нього, – жахно мовила Марійка.

– Дарино! – до них ішов Алекс із похмурим, вже всезнаючим обличчям. – Як ти? – стурбовано спитав він.

– Помер твій друг, – скорботно сказала Дарина.

– Мій друг? – із неприємним притиском повторив охоронець. – Мир ніколи не був моїм другом.

– Я мала на увазі, що він дігер і ти теж дігер, – стомлено пояснила вона.

– Мир ніколи не був дігером, – вищирився Алекс. – Він сатаніст! Був сатаністом, – похмуро виправився той.

– Ні! – зло блиснула очима Ковальова.

– Так! Я взагалі очманів, коли його по ящику побачив. І почув, як він до нас примазується!

– Але ти ж йому «швидку» викликав… – знітилася Чуб.

– Що ж я, нелюд? – щиро здивувався охоронець. – Він помирав. І дівчину врятував. Та й ти з ним прийшла. І я злякався, раптом ти з ними? Але якщо ні, тримайся краще від цієї відьми далі! Я, власне, це тобі сказати й хотів. Іще зранку думав у міліцію піти й розповісти, хто їхній Красавицький на ділі… Нормально це, два вбивства на нас вішати?! Нехай я пійшов, ну і що? Інших наших у місті немає, вони в Одесу поїхали! А Завзята відрадила. Дурень, треба було йти… Та зате цим я все розповів. Усе! – вказав він великим пальцем собі за спину. – І про нещасний випадок. І про потерпілого. А потрібно буде, й іншим повторю!

– Ти все брешеш! – пристрасно сіконула повітря рукою Марійка.

– Ти це точно знаєш? – недовірливо зіщулилася Чуб.

– Авжеж! – похмуро буркнув він. – Це тут, у місті, людей багато, а там, під землею, тільки вони та ми. А що, подружка твоя не розповідала, як вони чорні меси в підземеллях служать? А про оргії з дівками? На нього ж баби гронами вішалися, на все згодні були…

– Це неправда!

– Та хлопець твій був – кінчений! – заноровився Алекс. – Це всі знають! Він – божевільний! Завжди по лезу ходив, у такі печери, куди жоден нормальний не сунеться, тому що чхнеш, і капець! І ще патякав, що він нащадок Мазепи. Що, нормальна людина таке скаже?

– Це не він говорив… – Марійка осіла.

– У них один батько! – вигукнула Дарина.

Вона схвильовано потягла забуту барсетку Мира й розлючено висипала її вміст на канапу. Ручка, гроші, презервативи, зошит, записник, запальничка і давня Марійчина знайома зім’ята носова хустка – стрімко полетіли в одну безглузду купу.

Дарка узяла чорний шкіряний зошит і розкрила його посередині.

– Марійко, це ж твій почерк? – здивувалася вона.

Подруга мовчки взяла з її рук свій папірець, пописаний рівними й акуратними бісерними літерами.

5 білет. Істор. Лаври.

П’ять речень, що лаконічно оповідали про дореволюційні сатанинські обряди киян, які оскверняли на догоду нечистому перший монастир Русі, було обведено криво і жирно. А на полях стояли чотири розмашисті й поспішні знаки оклику.

– Дарино, – збентежено мовив Алекс, – там міліція на вас чекає. Для протоколу. А потім, може, пройдемо провітримося?

– Ні, – відрізала Чуб, не дивлячись.

– Може, я тобі чимось допоможу? – попросив присушений жалюгідно, і в його голосі почувся вже знайомий Дарині болючий страх.

«На сьомій годині настає криза… А до тринадцятої можливий летальний результат!»

– Стоп, Алексе, – наказала вона. – Швидко пообіцяй мені, що не покінчиш із собою!

– Гаразд… – здивувався той.

– Знай, я жити без тебе не зможу! – щедро збрехала Землепотрясна. – Я ж у тебе сто років закохана! Тільки мовчала. Ти ж із Завзятою був…

– Це правда?! – очманів закоханий.

– Так. Дай мені свій мобільник. Та не номер, слухавку, дурню, – мій забрали! І якщо хочеш, щоб у нас із тобою щось було, негайно повертайся в клуб! Мені ще не вистачало, щоб тебе звільнили! Слухай: їхній член, Катерина Дображанська, збила пішохода. І ти поїхав сюди, щоб довести, що вона не винувата. Ти піклувався про честь клубу! Зрозумів? А ментам скажи: ми не можемо говорити! Ми в трансі! Ми в повному осаді! І нічого вже не розуміємо. Ми просто сидимо, обколоті, і чманіємо, і ще невідомо, коли оклигаємо!

Розділ двадцять третій,
у якому нам загрожують Апокаліпсисом