Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

мовчки взяла свій рюкзак.

БЛУКАННЯ

Десь далеко-далеко квітучі долини, зелені дерева, широкі повноводі ріки, шумливі міста й села. Тут — цілком інший світ. Ніби на чужій планеті.

Кам’яний хаос. Здається, якийсь жартівник-велет пройшов по землі і, граючись камінням, навергав його в безладді купу на купу. Химерно поєднуються найдивовижніші барви: у судорожних обіймах предковічного вулканічного вибуху сплелися бузкові, чорні, червоні скелі. Сонце й вітер руйнують їх рік за роком, вік за віком, і вони роздирають вуста тріщин у німому воланні.

Льодовики заміряються в чисте безхмарне небо шпичаками списів, грають на сонці чарівливими веселками. Інколи трісне гігантський крижаний язик, зловісний гуркіт прокотиться над горами, замре десь у неосяжності. Посиплються від того лускоту самоцвітні сусілки, розіб’ються під ногами шукачів на міріади барвистих скалок. І знову тиша.

Не чути співу птахів. Вгорі — глибока синява. Знизу — сліпуча білизна.

— Славку, очі болять… ріже повіки…

— Це я винен, Ліночко. Треба було купити темні окуляри. Забув. Дивися під ноги. Не розплющуй очей повністю. Ну як — легше?..

— Дякую… легше…

— Хочеш їсти?

— Не хочу.

— Ти ж сьогодні не їла.

— Все одно… не хочеться. Мені здається, що я стала легка-легусінька! Ось-ось здіймуся… і полечу…

Славко, зітхнувши, скоса глянув на худеньку постать дівчинки, на її змарніле личко.

— Справді, як худа курка стала. Можеш полетіти. Дівчинка знеможено усміхається на той жарт.

— Славку… скільки вже днів, як той… утік?

— П’ять…

— Дивно, — мовила вона. — П’ять днів ідемо… такі гори, урвища… З’їли одну пачку цукру, а ще живемо…

— Сонце, — сказав Славко. — Космічне проміння. Деякі вчені кажуть, що в горах, високо над землею, їсти можна менше. А ще десь я читав, що люди зовсім можуть жити без грубої їжі… на воді…

— Ну, це вже…

— А що, — жартома сказав хлопець. — Все можливо. Он же Нанті нічого не їла. Сонцем жила.

— Так вона ж квіточка, їй досить проміння, — зітхнула Ліна. — Вона — казкова істота…

— А наші нащадки теж, може, стануть квітами. А що? Хіба не гарно? Живитися лише променями. Може, перейдемо одразу, Ліночко?

— Жартуєш.

Під променями сонця тануть крижані бурульки. Під черевиками тихо порипує сніг. Куди вони йдуть? Скільки ще йти?

— Де ми будемо сьогодні ночувати, Славку? Сніг же навколо?

— Виберемо скелю. З рюкзаків зробимо підстилку. Щоб не холодило. Спатимемо по черзі, щоб не замерзнути.

Зненацька почувся сильний гуркіт. Ліна від несподіванки притислася до хлопця.

— Що це?

Славко схопив її за руку, кинувся в заглибину між торосами. Виглянув назовні. Гуркіт наближався.

— Вертоліт, Ліночко! Кружляє над горами. Певно, шукає…

— Нас?

— Може, й нас. Це точно. Послали вертоліт.

— Що діяти?

— Не знаю.

Велетенська зелена бабка, оглушливо гримлячи, пройшла над торосами. Втікачі перезирнулися. Досить виступити на видне місце — на снігу їх одразу помітять. Підберуть. Нагодують. Одвезуть додому. Там покарають, зате все буде, як раніше. Без небезпеки, без турбот, без привиду голодної смерті. Без глибоких ущелин, без дрижаків на нічному морозі.

Дівчинка зітхнула. Одвернулася. Ніби й не було нічого в небі. Ніби й не з’являвся над ними вертоліт. І коли машина щезла за горами, Славко взяв Ліну за руку.

— Ходімо…

Знову кришталево-прозорі шпичаки, мерехтіння райдужних барв в торосах, одноманітні снігові поля. Скільки ще йти? Куди? Чи не химеру шукають вони?

— Славку… вже сім днів минуло?

— Сім. Ще є десять грудочок цукру.

— Якщо не знайдемо їх… пришельців… навіть назад не зможемо вернутися…

— Знайдемо.

— А як ні?

— Знайдемо, — вперто повторив хлопець.

— Ноги ослабли… важко йти… І холодно…

— Спочинь, Ліночко. Ось я зніму рюкзак, на ньому м’яко. Так тобі зручно?

Дівчинка сідає на рюкзак, складає тоненькі руки-цівки на коліна, дивиться в небо. Яке воно синє, синє. Ніби аж чорне!

— Чому таке темне небо, Славку?

— Бо розріджене повітря.

— Тому, певно, й коле в грудях?

Славко мовчить. Що йому сказати? Чим втішити? Десь в глибині душі бринить голос сумління, докоряє, а інший голос заспокоює, стверджує єдине рішення: йти до кінця! Інакше він зневажатиме себе, ніколи не простить!

— Славку… знову вертоліт над нами…

— Де?

— Глянь вгору…

Хлопець задер голову, помітив сріблясту машину. Вона хутко падала вниз.

— Ліночко, — схвильовано озвався хлопець. — Це не вертоліт!

— А що ж?

— Ти чуєш? Не гримить. Жодного звуку.

— Славку… може, це…

— Ліночко! ЦЕ ВОНИ!

Шалено застукало серце. Не віриться! Не може бути! А що, як правда?

Горять очі, бліднуть щоки від хвилювання. Погляд шукачів не одривається від дивного пристрою. Срібна чечевиця вже повільно сідає за близькими торосами.

— Біжімо!

Вони хапають рюкзаки, біжать. Широко розкриваючи роти, вдихають розріджене повітря, поспішають по скрипучому снігу. За бузковою скелею відкривається широкий крижаний майданчик. Там сидить казковий летючий корабель. Хлопець зупиняє дівчину, тягне її до скелі.

— Зажди. Гляньмо, що буде далі.

— А може, вийдемо? Вони нас побачать… вийдуть теж…

— Зажди! Треба глянути, які вони. О, дивись!

У сріблястому пристрої відчинився люк. В темному отворі з’явилася постать. Славко стиснув руку дівчинки:

— Глянь — схожий на людину!

Постать постояла непорушно, потім повертіла головою. Підстрибнула.