Читати книгу - "Біжи або кохай, Люсі Лі "

– О Боже мій, що з тобою трапилося? Проходь швидше в середину, — жінка ширше відчиняє двері пропускаючи мене у тепле приміщення.

Коли я більш менш зігрілася, на запитання жіночки, що зі мною сталося я не стала вдаватися до подробиць свого викрадення, просто розповіла добродушній господині, що втекла від ревнивого чоловіка. І зараз мені конче потрібно якнайшвидше звалити з країни, інакше він мене точно вб'є.

– Усі мужики козли, — тямовите підтакує мені жінка. Підливаючи в чашку чергову порцію ароматного ромашкового чаю.

– Це точно, – погоджуюся, одразу малюючи в голові образ зрадника Корецького.

– Ну як же ти тепер, без грошей та документів? - запитливо дивиться. 

– Ох не знаю Глаша, — так звуть мою співрозмовницю.

– Якби в тебе була б гарна подруга, ну чи друг на крайній випадок, — задумливо тягне жінка. - Все ж таки тяжко без родичів…

– Точно! – радісно вигукую, миттєво згадавши про колись запропоновану Максом допомогу. - Але ж у мене є! Ну не друг звичайно, але один добрий знайомий.

– Чудово! – заплескала в долоні Глаша. І кинувшись кудись за стійку бару, притягла мені старий стільниковий телефон. - Дзвони.

Тягнуся до задньої кишені джинсів, щоб витягнути запропоновану мені візитку, та очікувано нічого не виявляю. 

Значить будемо відновлювати номер по пам'яті.

Через пару нереально довгих гудків, на тому кінці трубки відповідає вже знайомий мені чоловічій голос.

– Ало.

– Ало Максе, це я!

– Арино? - здивовано і якось збудливо перепитує чоловік. 

– Так. Пам'ятаєш, ти пообіцяв допомогти, якщо раптом мені знадобиться...

– Що трапилося, де ти зараз?! – закидає мене запитаннями Макс. 

– Ти можеш мене звідси забрати, будь ласка, – не витримавши гірко схлипую, вже не маючи сил стримувати істерику, що давить зсередини.

– Звичайно можу, говори де ти знаходишся.

– Де я, Глашо? - витираючи сльози, що набігли, звертаюся до господині придорожнього кафе.

– На трасі залізничників, за двадцять хвилин від міста, кафе – «Нірвана», - гордо відрапортувала жінка.

– Макс я...

– Та чув, через пів години буду, — карбує чоловік і скидає виклик.