Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

рішення, виткане зі сварок, дискусій, проблем з батьками і от тепер — з Альфредо. Бабі надягла пальто. Знову пройшла коридором. У цю мить задеренчав телефон. Бабі зупинилась, подивилась на нього. Рафаелла підійшла.

— Так?

Бабі стояла поряд з нею, із тривогою в очах, німо питаючи, чи це по неї. Рафаелла ніжно похитала головою, прикрила слухавку:

— Це мені…

Бабі спокійно попрощалася з нею, поцілувала легко і так само прошепотіла:

— Повернуся пізніше.

Рафаелла подивилась, як вона виходить, усмішкою відповіла на чемне прощання Альфредо. Двері зачинились.

— Алло? Ні, мені шкода, але Бабі нема вдома. Ні, я не знаю, о котрій повернеться.

Степ поклав слухавку. Спитав себе, чи справді вона не вдома. І чи зізналася б вона йому. Самотньо сидів на дивані, поринувши у спогади, поряд з німим телефоном, без надії. Щасливі дні минулого, усмішки… Це були дні кохання та сонця. Уявив її поряд, у його обіймах, на цьому дивані, так, як це було.

Швидкоплинна ілюзія, нестримні миті пристрасті, тепер самотньої… Потім відчув себе ще більш самотнім, навіть його гордість залишила по собі порожнечу.

Пізніше ходив вулицями, бачив машини з щасливими парочками, у святковому трафіку, із сидіннями, заваленими подарунками. Усміхнувся. Важко керувати автівкою, коли вона обіймає тебе, хоче будь-що перемикати передачі, але не вміє, коли ти маєш лише одну руку для того, щоб крутити кермо і щоб любити.

Продовжував ходити між штучними Санта-Клаусами і запахом смажених каштанів, між поліцейськими зі свистками і людьми з пакунками, шукаючи її волосся, її аромат. Повважав одну з дівчат, що швидко йшли, нею, а тоді мусив притлумлювати тьохкання свого розчарованого серця.

Вулиця Вінья Стеллуті, той день, сповнений сміху. Степ ніс її на руках, як маленьку дівчинку, привселюдно цілуючи, і всі зупинялись, зачаровані їхньою несхожістю. Потім зайшов з нею на руках до «Евкліда», посадив її на барну стійку і замовив під ошелешені погляди присутніх:

— Одне маленьке пиво «Пероні» й шматок пирога з кремом для моєї крихітки.

Потім вони знову вийшли на вулицю, і Степ знову ніс її між нормальними людьми, не такими, як він. Одна з пар задивилась на них. Дівчина усміхнулась сама собі, мріючи й собі про такого хлопця, отакого шаленого шибайголову. Потім подумала про свого кволого друга, про нерозпочату дієту, про те, коли ж буде понеділок…

Батьки Бабі, побачивши її на руках у Степа, переполохались і вибігли їм назустріч:

— Що з тобою? Ти впала з мотоцикла? Тобі боляче?

— Ні, мамо, мені пречудово.

Батьки подивились їм услід, питаючи себе про причину цієї поведінки. Люди, які завжди прагнуть раціональних пояснень, того дня були заскочені.

Хтось його штовхнув, він навіть не помітив, що то була гарна дівчина. Куди б він не дивився — бачив самі спогади. Дві однакові футболки, які вони собі придбали: він — розміру XL, вона — тендітну M.

Літо. Конкурс «Міс Арджентаріо»60. Бабі взяла у ньому участь просто так, з пустощів, а Степ занадто серйозно сприйняв комплімент — щирий до того ж — якогось хлопця: «Ох, дивися, у цієї яка фантастична дупа!» І одразу ж поліз битися.

Усміхнувся. Його тоді витурили з дискотеки, і він не побачив, як вона виграла конкурс. Скільки разів він потім кохався з «Міс Арджентаріо». Вночі на Віллі Ґлорі, під хрестом на шану загиблих, на тій лавочці за кущем, звідки видно місто. Їхні зітхання, поціловані місяцем. У машині — того разу, коли поліція перервала їхні потаємні поцілунки, і вона роздратовано простягнула свої віднедавна дорослі документи. Степ кинув услід поліцейським, коли ті вже відійшли:

— Що, заздрісно?

Та дірка в сітці зоопарку. Допомогти їй перелізти вночі, обійняти її поряд з клітками, покохатися, трішки лякаючись грізного рикання хижаків та криків невидимих птахів. Вони, такі вільні у тому зоопарку, заповненому в’язнями.

Кажуть, що коли помираєш, то перед очима пробігають найбільш значущі моменти життя. Тоді Степ спробував відсторонитися від усіх цих спогадів, цих думок, цього солодкого страждання. Але раптом усвідомив: це все марно. Все закінчено.

Ще якийсь час вештався вулицями. Майже випадково здибав свій мотоцикл. Вирішив поїхати до Малюка. Його друзі були там, святкували Різдво.

Його друзі. Коли двері відчинилися, на нього найшло якесь дивне почуття.

— Гей, Степе! Бля, сто років тебе не бачив! З Різдвом. А ми тут у «кінські перегони»61 граємо. Знаєш правила?

— Так, але я краще подивлюся. Пиво є?

Сицилієць передав йому вже відкриту банку.

Усміхнулись один одному. То все минувшина. Відпив ковток. Потім сів на сходинці. Телевізор був увімкнений. На різдвяному тлі конкурсанти з барвистими кокардами грали у якусь дурну гру. Ведучий, ще дурніший, вдавався до занадто довгих пояснень правил наступного раунду. Степ утратив інтерес. Із невидимого стерео линула музика. Пиво було холодним, але швидко нагрілося. Роззирнувся. Його друзі. Всі вони були добре одягнені, принаймні спробували це зробити. Трохи заширокі сині піджаки та джинси.

Такою була їхня елегантність. Хтось хизувався костюмом, а на комусь були завузькі оксамитові штани. Раптом згадався похорон Полло. Там були всі вони і ще багато народу. Вдягнені краще, ніж зараз, із серйозними обличчями. Нині вони сміялися, жартували, кидалися смоквою та кольоровими гральними картами, гикали, відкушували здоровецькі шмати панеттоне62. А того дня у всіх на очах бриніли сльози. Це було прощання зі справжнім щирим другом, розчулене прощання, з глибини серця. Вони знову постали перед його очима у тій церкві — їхні м’язи, що страждали під занадто тісними сорочками, їхні серйозні обличчя. Як вони слухали промову священника, як вийшли звідти мовчазні. Трохи осторонь плакали дівчата, що втекли зі школи. Подруги Палліни та товаришки Полло з вечірок, нічних гулянь, пива у барі. Того дня всі справді страждали. Кожна сльоза була щирою. Сховані за «Балорама», «Рей-Бан», дзеркальними окулярами чи темними «Персол», їхні очі змокріли, коли перед ними постало оте «Прощавай, Полло», викладене з рожевих хризантем. І підпис: «Від друзів». Боже, як йому бракувало його. Очі Степа на хвильку заблищали. Зустрівся з чиїмсь поглядом. То була Мадда. Сиділа у кутку в обіймах хлопця, якого Степ часто бачив у спортзалі. Усміхнувся їй і відвів очі.

Дім Малюка. Ці заґратовані двері у вітальні, які відділяли його частину квартири від тієї, де мешкали батьки. Того дня, коли по телевізору йшов «Мисливець за оленями», всі пішли до Малюка дивитися. Полло не помітив, що в іншій частині вітальні сиділа мати Малюка. Він загорлав «Каватіну»63, потім зупинився на половині, сказав: «Лише один викид»,