Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Може, я навіть піддався б її волі, якби не те, як хвороба розвивалася. Пий.

Кришталь холодив губи, а вино мало присмак темних грон, що дозрівають під повним сонцем. Кількома ковтками злодій опорожнив келих.

— Хвороба відбирала в мене… — шляхтич завагався, — мене. Розумієш? Не лише нищила тіло, нищила мій дух. Я міг би знести, що в мене трясуться руки, що я не можу втримати голову й починаю слинитися, але пробуджуватися вранці й не пам’ятати, хто ти такий, де ти, ким є всі ці люди, які до тебе щось говорять? Я наказав найближчим слугам тримати інформацію про мій стан у таємниці, але щоранку мені потрібно було все більше часу, щоб згадати найважливіші речі. Бували дні, коли я не міг показатися нікому, бо друзі, які сьогодні їли в мене з руки, відібрали б моє багатство, місце в Раді й прирекли б на дожиттєвий побут у якомусь притулку для безумців, якби вони мене тоді побачили. А я навіть не розумів би, що сталося.

Гнів графа був майже матеріальним, і Альтсін не поставив би навіть мідяка на тривалість теперішнього союзу із Виссеринами.

— І одного дня, коли відчув себе краще, я пішов на щорічні свята в Храмі Реаґвира. Глянув на Денґотааґ і почув голос Володаря Битв. Перш ніж мене встигли втримати, я торкнувся клинка, а потім… я повернувся додому. Наступного ранку прокинувся без тремтіння рук і ніг. Я пам’ятав усе, включно з прізвиськом першого поні, на якому їздив. Я був здоровий.

Альтсін подивився йому прямо в очі. Це були очі не тупого фанатика, а людини, яка вірила. Події майже річної давності повернулися до нього: жінка, прикута до чорного клинка, і смерть трьох жерців. Злодій пам’ятав, що Храм Реаґвира швидко прийшов до тями після втрати, мертві ієрархи офіційно виїхали у подорож, а в процесії знову носили святого Меча. Цікаво, що граф сказав би, якби знав правду? Чи шляхтич у двадцятому поколінні звернув би увагу на долю бідака, що конає на божому клинку? Скоріше за все, ні.

— Бачиш, хлопче… Я вже бачив сек-Ґреса в бою. Кілька разів. І у вашому двобої я поставив би на нього все своє багатство проти старих личаків. Але коли ти підірвався на ноги та вдарив у нього… Я бачив Воїна… Розумієш? Володаря Битв, який у своєму святому безумстві зійшов до нас. Ти переміг його, бо бог зглянувся на тебе й наділив своєю святою силою. Тож ти підеш собі вільним і зникнеш із міста.

Альтсін відкрив рота, але граф лагідно усміхнувся, поклавши йому долоню на вуста.

— Мовчи. Немає іншого виходу. Я наказав оголосити, що твоя рана виявилася смертельною, і що ти помер за годину після барона. Це закриє проблему Виссеринів. Але забагато людей бачили твоє обличчя, щоби ти міг повернутися в Низьке Місто. Якщо хтось тебе впізнає, навіть випадково, то я стану брехуном, а тебе почнуть допитувати.

Злодій глянув йому в очі й зрозумів, що в нього є ще один вихід. Він може зняти пов’язку й роздерти свіжу рану, щоби зійти кров’ю.

— А баронеса? — запитав він.

— Яка баронеса? — усмішка аристократа все ще була лагідною, а голос — тихим.

Ну що ж, Сонечко. Треба було залишитися тою, хто займається прийомами.

— Як тільки ти зумієш встати, то отримаєш коня, трохи грошей і зникнеш з міста, хлопче. Прокляття, я навіть не знаю, як тебе насправді звати. Ні, не говори. Лише кивни, якщо ти все зрозумів.

Альтсін кивнув, а граф усміхнувся ще раз і вийшов.

Коли злодій залишився сам, то зрозумів, що насправді доля, яку граф запланував для нього, не мала ані найменшого значення.

Бо коли він заплющував очі, то під повіками з’являлася долина, наповнена кривавим багном.

І люди зі зброєю, товариші й друзі, які йшли по його смерть.

І Сила, яка надходила з усіх боків.

І бойовий шал, який горів у венах.

І танець із мечем.

І біль втрати.

Він боявся.

Боявся, як ніколи в житті.

ОБІЙМИ МІСТА

Дощ, дощ і дощ. Дощило вже чимало днів, й навряд чи збиралося припиняти. Він сидить на спині анг’оґґера й дивиться на містечко в долині. Та що там «містечко» — заледве село. Тільки от мешканці оточили його земляним валом та палісадом і, здається, не мали наміру дослухатися до наказів щодо того, що всі люди — від немовлят до старців — мають залишити цю землю, попрямувавши на північ. Може, в них і справді були для цього вагомі причини; напевне, в селі залишилося мало чоловіків, і самі лише жінки, діти й група старців. Якщо рушать, тягнучи вози розмоклою рівниною — тягнучи власноруч, бо минулого року зараза вибила всіх тяглових тварин на сто миль навколо, — то добре, якщо до мети дістанеться хоча б кожен п’ятий. Вози загрузнуть по вісі в намулі, який вже вкрив все навколо, люди проваляться в ту грязюку спочатку по кісточки, а потім по коліна. Почнуть падати, борюкатися й повзти. Вони кинуть вози за кілька днів, коли виявиться, що ті не можна пхати багнистими теренами. Потім намагатимуться нести рештки свого добра на своїх же хребтах. Жінки візьмуть молодших дітей на руки, щоб тим допомогти, а коли почнуть вибиватися із сил, то їм доведеться обирати: родинний здобуток чи малюки.

Оберуть дітей. Вони завжди обирають дітей.

Тож шлях їхньої мандрівки спершу позначать кинуті вози, потім — низка згортків, клунків і скринь, а далі — сліди повзання, човгання, падінь і важкого зведення, а то вже — й перші тіла. Спочатку це будуть старі чоловіки. Незрозуміло чому, але це завжди старі чоловіки, наче старі жінки міцніше тримаються за життя. Але, нарешті, всіх be переможуть не так убивчі зусилля, як холод і волога. Переохолодження. Коли людина вперше впаде в грязюку, її шанси зменшуються вполовину. Можна накинути на спину шкіряний, просякнутий жиром плащ, що охороняє від дощу, але після падіння намул блискавично пролазить під вбрання, вповзає під нього, наче жива істота, наче гігантська п’явка, голодна до тепла й життєвих сил. Раптом тебе охоплюють дрижаки, твань важить, наче кілька верств кольчуг, ноги, здається, вростають у землю. Хтось допоміг тобі встати, дощ змив верхній шар болота, але те, що вповзло під вбрання, вже почало висотувати твою енергію та життя. Тож іще одне падіння станеться вже швидко, а потім — наступне, далі — ще одне. А тоді вже ніхто не