Читати книгу - "Пробуджені фурії"

в контакті, коли вони померли. Мережа була вимкнена.

— Правильно, — жінка, що стояла переді мною, глибоко вдихнула. Вона стишила, уповільнила голос і спокійно пояснила. — Мережа була вимкнена, і вона не мала до неї доступу. Вона мені розповіла. Але приймач зберіг кожну мить усіх їхніх смертей. І якщо вона там унизу відкриє не ті двері, воно все з криками вирветься назовні. І оглушить її. Вона це знає, і поки все не вщухне, вона лишатиметься там, де безпечніше.

— Це вона тобі розповіла?

Ми стояли ніс до носа, і нас розділяла заледве половина метра морського вітру.

— Так, вона мені розповіла.

— Трясця, я тобі не вірю.

Вона довго дивилася мені в очі, а тоді відвернулася. Знизала плечима.

— Це твоя справа, Ковачу, вірити в щось чи ні. З того, що мені розповів Бразил, ти просто шукаєш легких мішеней, щоб вивернути на них свою екзистенційну лють. Це завжди легше за конструктивну спробу щось змінити, чи не так?

— Ой, та залізь у сраку! Ти мені паритимеш таке старе лайно? Конструктивна зміна? То он яким було Виселення? Конструктивним? То це тому Нове Хоко роздерло на шмаття?

— Ні, не тому, — я вперше побачив біль на цьому обличчі. Її голос перемкнувся з ділового тону до тужливого, і почувши цю зміну, я майже повірив їй. Майже. Вона міцно вхопилася обіруч за поручень містка й похитала головою. — Усе замислювалося зовсім не так. Але ми не мали вибору. Ми мусили підштовхнути глобальну політичну зміну. Проти масового придушення. Вони б ніяк не віддали своє положення без битви. Думаєш, я рада з того, як усе обернулося?

— Тоді, — рівно сказав я, — треба було планувати краще.

— Невже? Ну, тебе там не було.

Тиша.

Я тоді подумав, що вона піде шукати собі більш політично приязної компанії, але вона не пішла. Її відсіч із легкою ноткою презирства залишилася позаду, і «Ангельський сірник» летів собі далі зморщеною поверхнею моря майже на швидкості повітряного судна. Несучи, як до мене дійшло, легенду до її дому, вщерть набитого вірянами. Несучи героя до історії. За кілька років про це судно і його шлях на південь складатимуть пісні.

Але не про цю розмову.

Принаймні це приліпило легеньку усмішку на мої губи.

— Ну ж бо, розкажи, що тут такого до всирачки смішного, — суворо промовила жінка, що стояла біля мене.

Я похитав головою.

— Просто дивуюся, що ти вирішила поговорити зі мною замість того, щоб тусуватися зі своїми обожнювачами-неоквеллістами.

— Може, я люблю виклики. Може, мені не до вподоби догідливий хор.

— Тоді наступні кілька днів тобі не сподобаються.

Вона не відповіла. Але друге речення все одно бринькнуло в моїй пам’яті об щось таке, що я, певно, читав ще малим. То було щось із щоденників кампанії, вірш, нашкрябаний у часи, коли Квеллкристі Сокольничій не вистачало часу на поезію, строфа, тон якої ставав нестерпно плаксивим, бо її читали голосом копійчаного актора, а шкільна система хотіла поховати Виселення як дошкульну й вищою мірою необов’язкову помилку. Квелла усвідомлює хибність свого шляху, але надто пізно, щоби щось удіяти, окрім як оплакати це:

Мені приносять

>3віти про стан справи<

Але я бачу тільки зміни й спалені тіла;

Мені приносять

>Виконані задачі<

Але я бачу тільки кров і страчені нагоди;

За мною ходять догідливим хором

І славлять все, що я роблю,

Але я бачу тільки ціну.

Набагато пізніше, бігаючи з новопештськими бандами, я натрапив на незаконну копію оригіналу, начитаного в мікрофон самою Квеллою за кілька днів до останнього наступу на Міллспорт. У смертельно втомленому голосі я почув кожну сльозу, котру шкільна версія намагалася з нас вичавити своїм низькоштибним пафосом, але під ними лежало дещо глибше й потужніше. Там, у поспіхом надутому булькобуді десь на зовнішніх островах архіпелагу, оточена солдатами, які в наступні кілька днів мали зазнати поруч із нею справжньої смерті або й гіршого, Квеллкриста Сокольнича не відмовлялася від ціни. Вона вгризалася в неї хворими зубами, впивалася у власну шкіру, щоб не забути. Щоб ніхто інший теж не забув. Щоб не було гімняних балад та гімнів про славну революцію, чим би вона не закінчилася.

— А розкажи мені про «Протокол Кволґрист», — мовив я згодом. — Про зброю, яку ти продала якудзі.

Вона сіпнулася. Не глянула на мене.

— Ти й про це знаєш?

— Видобув із Плекса. Але він не надто чітко розуміє подробиці. Ти активувала щось таке, що вбиває Гарланову родину, так?

Якийсь час вона вдивлялася у воду.

— Ти багато чого приймаєш за належне, — повільно промовила. — Якщо вважаєш, що тобі можна про це розповісти.

— Чому? Його можна скасувати?

Вона завмерла.

— Не думаю, — мені довелося напружуватися, аби розібрати на вітрі її слова. — Я дала їм підставу думати, що код для скасування існує, аби вони лишали мене живою, намагаючись його видобути. Але я не думаю, що це можна зупинити.

— То що воно таке?

Вона таки глянула на мене, і її голос затвердів.

— Це генетична зброя, — чітко промовила вона. — Під час Виселення в Чорних бригадах були кадри з добровольців, які пішли на модифікацію ДНК, щоб перенести її у собі. Ненависть до крові родини Гарланів на генетичному рівні, які запускають феромони. То була найпередовіша технологія з дослідницьких лабораторій Драви. Ніхто не знав напевне, чи вона працюватиме, але Чорні бригади хотіли завдати удару з могили, на випадок, якби ми провалилися у Міллспорті. Щось таке, що поверталося б покоління за поколінням і переслідувало б Гарланітів. Добровольці, ті, що вижили, мали передати їх своїм дітям, а ті діти передали б їх далі.

— Дуже гарно.

— То була війна, Ковачу. Гадаєш, що Перші родини не навчають нащадків премудростей панівного класу? Гадаєш, що відповідні переваги й презумпція вищості не переносяться з одного покоління в інше?

— Можливо. Але не на генетичному рівні.

— А ти знаєш це достеменно? Ти знаєш, що діється у банках клонів Перших родин? Якими технологіями вони заволоділи і вживили собі? Як приготувалися для увіковічення олігархії?

Я подумав про Марі Адо й про все, що вона відкинула на шляху до пляжу Вчира. Ця жінка мені ніколи надто не подобалася, але вона заслуговувала на кращий за цей класовий аналіз.

— А давай-но ти мені просто розкажеш, як ця драна штука працює, — сухо сказав я.

Жінка в чохлі Ошіми знизала плечима.

— Та я ж наче сказала. Будь-який носій модифікованих генів має вживлений інстинктивний потяг