Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

167
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 121
Перейти на сторінку:
фрименів, безсумнівно. І вона розповіла йому дещо про нього самого. Він прагнув, щоб гості справді пішли, хвилювання закінчилися, знову настав спокій. Спокій був таким близьким… але він не міг покинути своїх обов’язків. Подумав про весь багаж, розкладений на піску за Туоно. Невдовзі вони все це побачать — намети, їжа, столи, золоті тарілки й саджені самоцвітами ножі, світлокулі в арабескових формах древніх ламп… усе багате й розраховане на цілковито інше життя.

У Туоно вони ніколи вже не будуть такими ж.

Колись Монео провів у Туоно дві ночі під час інспекційної подорожі. Згадав запахи їхніх кухонних вогнищ — ароматних кущів для розпалу, полум’я в темряві. Не використовували сонячних печей, бо це «не найдревніший метод».

Найдревніший!

У Туоно дуже мало пахло меланжем. Переважали інші запахи — солодка терпкість і мускусні олійки з оазисних кущів. Так… і вигрібних ям, і сморід напівзігнилого сміття. Згадав зауваження Бога-Імператора після того, як Монео відзвітував про цю подорож.

— Ці фримени не знають, що зникло з їхнього життя. Думають, що зберігають квінтесенцію давніх звичаїв. Це лихо всіх музеїв. Щось занепадає; випаровується з експонатів і розвіюється. Люди, які керують музеями, і люди, що приходять схилитися над вітринами й роздивитися деякі з них, — мало хто з них відчуває ці зниклі речі. Вони приводили в рух двигуни життя за попередніх часів. Коли зникло це життя, зникли й вони.

Монео зосередився на трьох Рибомовках, що стояли перед ним на мості. Високо підняли руки й почали танцювати, кружляючи та відступаючи всього за кілька кроків від нього.

«Як дивно, — подумав він. — Я бачив інших, що танцювали просто неба, але Рибомовок — ніколи. Вони танцюють лише у своїх відособлених помешканнях, у своєму найближчому товаристві».

Він устиг про це подумати, коли почув перше жахливе дзижчання лазеростріла й відчув, як міст під ним схитнувся.

«Це не насправді», — підказав йому мозок.

Він почув, як Королівський Повіз зі скрипом з’їжджає до краю дороги, як із тріском і клацанням відкривається його покривало. Позаду нього залунали безладні верески й крики, але він не міг обернутися. Поверхня мосту стрімко похилилася в правий бік від Монео, наближаючись до його обличчя, а сам він з’їжджав у безодню. Ухопився за обрізану жилу троса, щоб утриматися. Трос рухався разом із ним, усе скреготіло на смузі розсипаного піску, що покрив поверхню дороги. Монео вхопив трос обома руками, обертаючись разом із ним. Тоді побачив Королівський Повіз. Він перекосився над краєм мосту, його покривало було відкрите. Там стояла Хві, одною рукою тримаючись за складане сидіння, вона дивилася кудись повз Монео.

Жахливе скреготіння металу наповнило повітря, поверхня мосту перехилилася ще сильніше. Монео побачив, як падають люди з кортежу, роззявивши роти й вимахуючи руками. Його трос за щось зачепився. Руки витяглися над головою, він знову обернувся, закрутився. Відчув, як руки, спітнілі й мокрі від страху, зіслизають із троса.

Його погляд ще раз сягнув Королівського Повозу. Він лежав, затиснутий між уламками розтрощених балок. У Монео на очах безсилі руки Бога-Імператора марно тяглися до Хві, але не зуміли її утримати. Вона мовчки випала з відкритого краю повозу, золота сукня різко задерлася, відкривши її тіло, виструнчене як стріла.

Бог-Імператор видав глибокий гучний зойк.

«Чому він не активує підвіски? — подумав Монео. — Підвіски його витримають».

Та лазеростріл дзижчав і далі, а коли руки Монео зіслизнули з обрізка троса, він побачив, як полум’яні списи вдаряють у бульбашки підвісок, пробиваючи їх одну за одною у вибухах золотого диму. Монео з’їжджав униз, здійнявши руки над головою.

Дим! Золотий дим!

Одяг Монео хльоснув угору, закрутив його, обернув обличчям униз, спрямувавши в безодню. Дивлячись у глибину, він розпізнав у кипучій бистрині дзеркало свого життя — рвучкі течії та поринання, усі рухи, що нагромаджували всі субстанції. Слова Лето кружляли в його думках цівкою золотого диму: «Обережність — це шлях до посередності. Ковзання, позбавлена пристрастей посередність — це все, чого, на думку багатьох людей, вони спроможні досягти». Монео вільно падав у екстазі усвідомлення. Всесвіт відкрився перед ним, наче прозоре скло, усе пливло в Безчасся.

Золотий дим!

— Лето! — гукнув він. — Сіайнок! Я вірую!

Тут одяг зірвався йому з пліч. Він перевернувся у вітрі з каньйону — останній погляд на Королівський Повіз, що перехилявся… перекидався на розтрощеному покритті мосту. Бог-Імператор виповзав із відкритого кінця.

Щось тверде вдарило Монео в спину — і це було його останнє відчуття.

Лето відчув, як він зісковзує з повозу. Його свідомість зберігала лише образ Хві, яку поглинула річка, — далекий перлистий фонтан, що позначав її поринання в міфи та мрії про кінцевий рубіж. Її останні слова, тверді та спокійні, прокотилися крізь усі його пам’яті: «Я піду першою, коханий».

Вислизаючи з повозу, він побачив криву шаблю річки, дугу зі срібними краями, покриту миготливою строкатістю тіней, жорстоке вістря ріки, вигострене Вічністю, готове прийняте його у свою муку.

«Не можу ні плакати, ні навіть кричати, — подумав він. — Сльози більше неможливі. Вони — вода. За мить я матиму вдосталь води. Можу тільки стогнати від туги. Я сам, самотніший, ніж будь-коли раніше».

Його велике ребристе тіло вигнулося, падаючи, обертаючись довкола своєї осі, аж доки його посилений зір не вихопив Сіону, що стояла на краю мосту.

«Тепер ти дізнаєшся!» — подумав він.

Тіло далі оберталося. Він дивився, як наближається річка. Вода була сном, населеним проблисками риб, які роздмухали древній спогад про учту біля гранітного басейну — рожева плоть дражнила його голод.

«Я приєднаюся до тебе, Хві, на учті богів!»

Бульбашки, лопаючи, оточували його й завдавали смертної муки. Вода, люта водна течія охопила його з усіх боків. Він відчував, як скрегоче об каміння, вириваючись угору, рухаючись уздовж каскаду водоспадів, його тіло вигиналося в пароксизмі мимовільних обертових судом. Стіна каньйону, мокра й чорна, промчала перед його несамовитим поглядом. Подерте шмаття того, що було його шкірою, з вибухами його покидало, срібний дощ довкола вистрілював у річку, кільце сліпучого руху, ламкі цехіни — блискуча луска піщаної форелі відходила від нього, щоб почати власне колоніальне життя.

Смертна мука тривала далі. Лето дивувався, що зберігає притомність, що має тіло, спроможне відчувати.

Ним керував інстинкт. Він ухопився за скелю, довкола якої плив потік, відчув, як учеплений палець відривається від його долоні, перш ніж він устиг розтиснути стиск. Це відчуття було лише незначною ноткою в симфонії його болю.

Течія річки повернула ліворуч, довкола

1 ... 117 118 119 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог-Імператор Дюни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бог-Імператор Дюни"