Читати книгу - "Егоїстичний ген"

матері. Якщо ви напевне знаєте, що ваша матір продовжуватиме народжувати дітей виключно від вашого батька, то вона є для вас такою самою генетично цінною, як і ваш однояйцевий близнюк або ви самі. Уявіть себе машиною з виробництва дітей. Тоді ваша моногамна матір є машиною з виробництва ваших (рідних) братів чи сестер, а рідні брати чи сестри є для вас такими самими генетично цінними, як і ваше власне потомство. Звичайно, при цьому ми нехтуємо всіма практичними міркуваннями. Наприклад, ваша матір старша за вас, хоча, робить це її кращою ставкою для майбутнього розмноження чи гіршою, ніж ви самі, залежить від конкретних обставин — вивести тут якесь загальне правило ми не можемо.

Цей аргумент припускає, що на вашу матір можна покластися щодо продовження народження дітей від вашого батька, а не якогось іншого чоловіка. При цьому міра, до якої на неї можна покластися, залежить від системи спаровування виду. Якщо ви належите до виду, звиклого до нерозбірливості, то, вочевидь, не можете розраховувати, що діти вашої матері будуть вашими рідними братами чи сестрами. Навіть за умов ідеальної моногамії є один невідворотний момент, що зазвичай робить вашу матір гіршою ставкою, ніж ви самі. Ваш батько може померти. Через що не варто сподіватися, що ваша матір продовжить народжувати від нього дітей, чи не так?

Що ж, правду кажучи, можна. Обставини, за яких це може статися, безумовно, становлять великий інтерес для теорії родинного добору. Як ссавці, ми звикли до ідеї, що народження слідує за спаровуванням через певний фіксований й доволі короткий проміжок часу. Самець людини може стати батьком посмертно, але не пізніше, ніж через дев’ять місяців (якщо без допомоги глибокої заморозки у банку сперми). Але є кілька груп комах, у яких самиця зберігає запаси сперми в себе всередині протягом усього свого життя, використовуючи її для запліднення яйцеклітин рік за роком, часто ще довго після смерті партнера. Якщо ви належите до такого виду, то потенційно дійсно можете бути цілком впевнені, що ваша матір залишатиметься доброю «генетичною ставкою». Самиця мурахи спаровується лише під час одного-єдиного шлюбного вильоту в ранньому віці. Потім вона втрачає крила та більше вже не спаровується ніколи. Загальновизнано, що у багатьох видів мурах самиця під час шлюбного вильоту спаровується з кількома самцями. Але якщо так сталося, що ви належите до одного з видів, чиї самиці завжди моногамні, то дійсно можете вважати вашу матір принаймні такою самою доброю генетичною ставкою, як і ви самі. Основна переваги молодого мурахи перед молодим ссавцем у тому, що не має значення, помер ваш батько чи ні (по суті, він майже напевно таки помер!). Ви можете бути цілком упевнені, що його сперма житиме після нього і що ваша матір зможе й далі народжувати ваших рідних братів чи сестер.

Виходить, що, якщо нас цікавлять еволюційні витоки братерської турботи та явищ на кшталт комах-солдатів, ми маємо звернути особливу увагу на ті види, у яких самиці зберігають запаси сперми протягом усього життя. Як розглядається в 10-му розділі, щодо мурах, бджіл та ос існує особлива генетична відмінність — гаплодиплоїдія — яка, можливо, й спричинила їхній високий соціальний розвиток. Я ж хочу сказати, що гаплодиплоїдія є не єдиним причинним фактором. Як мінімум, не менш важливою була, мабуть, звичка зберігати сперму протягом усього життя. За ідеальних умов вона здатна зробити матір такою самою генетично цінною та вартою «альтруїстичної» допомоги, яким є однояйцевий близнюк.

41

«…щось цікаве могли би розповісти соціальні антропологи». — Сьогодні ця ремарка змушує мене червоніти від сорому. З тих пір я добре засвоїв, що соціальні антропологи не лише мають, що розповісти про «ефект брата матері»: багато з них говорять про це роками! Ефект, який я «передбачив», є емпіричним фактом у великої кількості культур, добре відомих антропологам вже декілька десятиліть. Більш того, коли я запропонував конкретну гіпотезу, що «в суспільстві з високим рівнем подружньої невірності дядьки з боку матері мають бути більш альтруїстичними, ніж „батьки“, оскільки вони мають більше підстав для впевненості у своїй спорідненості з дитиною» («5. Агресія. Стабільність і егоїстична машина»), то, на превеликий жаль, не взяв до уваги, що Річард Александер вже висунув те саме припущення (примітку з визнанням цього було вставлено в додаткові наклади першого видання моєї книги). Ця гіпотеза була перевірена (серед інших і самим Александером) з використанням кількісних розрахунків з антропологічної літератури, результати яких виявилися позитивними.

42

«…Вінн-Едвардс чи не найбільш відповідальний за просування ідеї групового добору…» — До Вінн-Едвардса загалом ставляться м’якіше, ніж це часто буває з єретиками від науки. Попри явні помилки, його широко шанують (хоча я особисто вважаю, що це вже занадто) за те, що він підштовхнув людей чіткіше задуматись про особливості добору. Сам він великодушно зрікся своїх ідей у 1978 році, коли написав:

У наш час теоретичні біологи дійшли загальної згоди про неможливість створити реалістичні моделі, за допомогою яких повільне просування групового добору могло б наздогнати значно швидше поширення егоїстичних генів, які сприяють індивідуальній пристосованості. Відповідно, я пристаю на їхню думку.

Можливо, це зречення й було великодушним, але на жаль, він зрікся знову, висловивши в своїй останній книзі нові ідеї.

Груповий добір, у тому сенсі, в якому ми звикли його розуміти, сьогодні ще менш у фаворі серед біологів, ніж коли вийшло перше видання цієї книги. Цілком можна пробачити, якщо ви думаєте інакше: адже виросло ціле покоління, особливо в Америці, що розкидається терміном «груповий добір» направо й наліво, немов конфетті. Під нього підводяться найрізноманітніші приклади, що колись (а для багатьох із нас і досі) чітко й недвозначно означали щось інше, скажімо, родинний добір. Мабуть, марно занадто дратуватися через такі семантичні коники. Тим не менш, уся проблема групового добору була дуже задовільно вирішена десятиліття тому Джоном Мейнардом Смітом та іншими, і мені дуже неприємно бачити, що сьогодні ми маємо два покоління та дві країни, розділені виключно різним розумінням тих самих англійських слів. Особливо прикро, що філософи, які сьогодні дещо запізно вступають у гру, почали з плутанини через ці нещодавні термінологічні проблеми. Як чіткий (та, сподіваюсь, тепер уже остаточний) розгляд проблеми неогрупового добору, я рекомендую есе Алана Графена «Природний добір, родинний добір та груповий добір».

43

«У 1972 році Р. Л. Тріверс чудово розв’язав цю проблему…» — Роберт Тріверс, статті якого початку 1970-х стали для мене одними з найбільш надихаючих у написанні першого видання цієї книги та ідеї якого особливо домінують у 8-му розділі, нарешті випустив свою