Читати книгу - "Обитель героїв"

став хирлявою билиною, і мені це не до душі. Побий мого ворога! — самому мені не до снаги, і ненависть шукає виходу. Помирає мати — врятуй! Втратив роботу — о, настав на путь! Зникло натхнення — надихни! Зміни світ навколо мене, на моє хотіння, на твоє веління…

Інша реальність клубочилася навколо намоленого ідола.

Інші закони, інші правила гри.

Іноді в такій концентрації, що ідол ставав недоступний для звичайних і магічних впливів, виходячи за окреслені Вічним Мандрівцем межі буття. Зокрема, Палений Покляпець, кошмар магів, знищений великим Нихоном Сивочолом, кажуть, починався із дрібної кумирні в глушині.

Ідологія псіреалій, яку частина авторитетів Високої Науки вважала шарлатанством, а інша — панацеєю, вивчала намоленість і властивості її зворотного зв’язку з реальністю. Результати були казна-які, та й закон охороняв об’єкти поклоніння від зазіхань чарівників — інакше вчені мужі розібрали б усіх кумирів на дощечки, на камінчики.

Але дещо з’ясувати вдалося.

Саме ніжна серцевина ідола — мрія завжди ніжна! — втримувала намоленість у певних рамках, дозволяючи розширювати ореол вторинного впливу лише в обмежених, безпечних масштабах. Найширша сфера впливу штучно створених псіреалій на дійсність спостерігалася в божнику Дерриха Чадолюбця. Бездітні прохачі так намолили Дерриха своїми істеричними проханнями, що приріст населення у прилеглому до божника місті крив звичайний рівень народжуваності по країні, як бик вівцю. Зачинали старі баби, старці чіплялися до невісток і зовиць; дівиці втрачали цнотливість раніше, ніж дізнавалися, як це називається; зрілі городяни з ранку до ночі віддавалися сімейним утіхам, а з ночі до ранку юрбами сунули в борделі, доводячи себе до повного виснаження. Баби-пупорізки й лікарі-амурологи працювали, не покладаючи рук. Але за стінами міста «ефект Дерриха» починав швидко розсіюватися і вже в навколишніх селах сходив нанівець.

Ряд теоретиків — у тому числі корифей ідології Мартін Люрцик, декан факультету інтенсивного екзорцизму, і артефактолог Редрик Фішер, власник знаменитої колекції в Цюниху — розглядав і гіпотетичну можливість загибелі серцевини об’єкта поклоніння при збереженні самого поклоніння і, відповідно, високого рівня намоленості. Спрощуючи, це можна було порівняти з дрейгуром-чарівником. На щастя, приклад виходив не цілком коректним: піднятий мрець, будь він за життя самим Нихоном, не володів запасами вільної мани і не міг її концентрувати в «кишенях», як робив за життя. Це природне обмеження було описане в статті «Мертві не чаклують» за авторством Наами Шавазі, за участі Ефраїма Клофелінга. Там же розглядався і єдиний виняток із правила: «Тавро Ревітала», на яке здатні некроти П’ятого Кола, але не більш, ніж на одну-дві доби…

Навіть у теорії мрець-чарівник виглядав, м’яко кажучи, непринадно.

Що тоді казати про мертвого, але активного ідола?!

Теоретики припускали найгірше, посилаючись на Палений Покляпець. Перша фаза: повний або частковий вихід кумира в недоступні виміри псевдо-реальності. Друга фаза: переродження намоленості в злоякісну. Третя фаза: проникнення транспортних метастазів у реальність справжню і формування нових вогнищ зараження. Четверта фаза: ураження ряду важливих «органів буття» (термін ввів Мартін Люрцик) і апокаліптична перебудова світу.

Про п’яту фазу навіть не заїкалися.

— Що ви пропонуєте? — запитала Анрі. — Залишити все, як є?

— Ображаєте, пані…

Фрося повільно, немов у нього заіржавіли коліна, присів на край веранди, просто на підлогу, поруч зі стовпчиком поруччя. Нігтем грос несамовито чухав кінчик носа. На пиятику — згадала вігіла тлумачення прикмети. Від кінчика некромант перейшов до крил, потім ніготь піднявся до перенісся. Складалося враження, що сверблячка поширюється зморшкуватим обличчям старця зі швидкістю лісової пожежі.

Напевно, наслідки роботи з медальйоном.

— Зараз, на швидку руку, я не хотів би приймати необачних рішень. Тому пропоную повернути медальйон нашому другові Аспідові, після чого ви, пане, повернетеся в Майорат. Квестори в їхньому нинішньому стані навряд чи зможуть продовжити квест, а про успішне завершення й воцаріння Білого Голуба немає й мови. Тим більше, що пан барон їх заарештує, а арештанти у квести не ходять.

— Що далі? — без особливого ентузіазму поцікавився пульпідор.

— Далі? Гадаю, капітул Ордену Зорі завізує переконливу перемогу темних ідеалів, поставить собі в заслугу порятунок цивілізації… гм-м… — Фрося гмикнув з убивчою іронією. — До порятунку нам далеко, але капітулу про це знати не обов'язково. Головне: ваше правління, мій любий Аспіде, триватиме ще чотири роки. А ви, не в службу, а в дружбу, користуючись владою, забезпечите мені та ряду моїх колег прямий доступ до медальйона. Спільними зусиллями, ретельно вивчивши ситуацію, що склалася…

— Я не повернуся в Майорат.

— Перестаньте вередувати! Мова йде не про ваше бажання. Ми говоримо про речі значно серйозніші, ніж примхи молодого чоловіка!

— Я не повернуся в Майорат.

— Може, білі будуть зговірливіші? — втрутився діловитий і, як завжди, заповзятливий барон. — Якщо ми передамо медальйон їм, забезпечивши проникнення на територію Майорату й подальшу перемогу, майбутній Білий Голуб… Я маю на увазі, мій племінник… Він дасть згоду на доступ до реліквії…

Спіймавши сповнений ненависті погляд горбаня, барон затнувся й замовк.

— Беру свої слова назад, — за хвилину повідомив він. — Якщо мій племінник уночі кидається на любимого дядька з ножем… та й ви, Рене… Перепрошую. Я іноді буваю надто прямолінійний. Служба. Ще раз вибачте.

Гросмейстер припинив чухатися й невесело зітхнув.

— Із цими живими суцільні проблеми… Амбіції, погляди, принципи! Не те, що старий добрий небіжчик! — ніяких амбіцій, ніяких принципів…

— Я теж проти повернення медальйона в Майорат, — сказав, підійшовши, Фернан Терц.

Профос не чухався, але весь час пригладжував волосся, розчісував його пальцями, поправляв на скронях і ніяк не міг задовольнитися результатом. Втім, незважаючи на нервовість рухів, голос Терца звучав рівно.

— Я обіцяв молодому чоловікові, що Дозор Сімох забере останки Хендрики Землич, намолені, чи ні, й зробить усе можливе для порятунку. Не для вивчення, а для порятунку. Я тримаю своє слово. І надто добре знаю, наскільки «ряд колег» здатен захопитися «ретельним вивченням ситуації». Гросмейстере, вас я не маю на увазі.

Вклонившись некроманту, колишній стряпчий зробив крок до горбаня.

— Пане Кугут, ви розумієте, що в нашому випадку порятунком виявиться загибель омфалоса? Смерть давно померлої жінки, остаточна й безповоротна? Якби ми знайшли спосіб знищити без наслідків броню намоленості, я перший наполягав би на припиненні існування цього артефакта. Мертві повинні лежати в могилах, при всій моїй повазі до мистецтва некромантії. Мерці іноді починають вести занадто бадьорий спосіб життя — але мрець, виставлений на загальний огляд, мрець як об’єкт поклоніння… Пам’ятаєте Карійський Мавзолей, де служили молебні муміям сатрапа Мавсола і його сестри-дружини Артемії? Чим це скінчилося для нещасних Карій? Я проти.

— Гаразд, — погодився гросмейстер. Із гримаси, що спотворила Фросине обличчя, було зрозуміло: