Читати книгу - "Мiстер Мерседес"

180
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 118 119 120 ... 145
Перейти на сторінку:
нелегка. «Хонда» тут згодилася б краще, але він не міг покладатися на її занедбаний двигун. Він кладе на сидіння крісла-візка подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА» й підтягує дріт, який стирчить з центру літери А в слові ПАРКОВКА, до тих дротів, що звисають з бокових кишень, де лежать додаткові бруски пластикової вибухівки. Інший дріт, підключений до бруска пластику в задній кишені, висить з дірки, яку Брейді проколупав у спинці крісла.

Щедро потіючи, Брейді розпочинає завершальну операцію — сплітає мідні серцевини й замотує місця з’єднання заздалегідь настриженими шматками маскувальної стрічки, які він перед тим наліпив собі на перед завеликого розміру тематичної майки «Довколишніх», купленої ним вранці в аптеці. На майці зображення такого самого чортового колеса, як на цьому трейлері. Понад ним іде напис: «ПОЦІЛУНКИ НА ПІВДОРОЗІ». А нижче: «Я ♥ КЕМА, БОЙДА, СТІВА І ПІТА!»

Десять хвилин роботи (із спорадичними перервами на обережні визирання з-за рогу трейлера, щоб упевнитися, що в цьому кутку паркінгу він усе ще сам) — і павутиння дротів лежить сплетеним на сидінні крісла-візка. Нема способу під’єднатися до вибухівки в сечоприймачі «Урінеста», принаймні, наразі він такого не може придумати, але й з цим також усе гаразд; Брейді не сумнівається, що й той запас здетонує від вибуху основної частини.

Не те щоб він знав це напевне, але якось там буде.

Він знову повертається до «Субару» і дістає з машини обрамлений варіант тієї фотографії, яку вже був устиг побачити Ходжес: Френкі тримає в руках пожежну машинку Семмі, усміхаючись тієї своєю прибацаною посмішкою «де-це-я-нахер-знаходжуся». Брейді цілує скло портрета розміром вісім на десять дюймів і промовляє:

— Я люблю тебе, Френкі. А ти мене любиш?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

— Ти хочеш мені допомогти?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

Брейді знову йде до крісла-візка й сідає на подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА». Тепер єдиним дротом, який видно, залишився головний, що звисає спереду з сидіння крісла між його розставлених ніг. Він під’єднує його до Речі Два і, зробивши глибокий вдих, вмикає пристрій. Якщо електрика десь пробиває батарейку АА… навіть якщо трішечки…

Але нічого, ніде не пробиває. Засвічується жовтий вогник, оце й усе. Десь недалеко звідси, але в іншому світі, щасливо верещать маленькі дівчатка. Скоро багато з них випаруються; ще більше буде таких, котрі втратять ноги й руки, і кричатимуть по-справжньому. Ну то й що, принаймні вони встигнуть послухати трохи музики свого улюбленого гурту, перш ніж відбудеться великий феєрверк.

А може, й ні. Він усвідомлює, наскільки сирий, кустарний цей план; найтупіший безталанний сценарист у Голлівуді зумів би створити кращий. Брейді пам’ятає застереження в коридорі, що веде в саму аудиторію: «ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК. ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ». У нього нема ніяких таких речей, але щоб убити всю справу вистачить і одного охоронця з гострим оком, який помітить єдиний неприхований дріт. Навіть якщо цього не трапиться, побіжне зазирання до кишень крісла-візка відкриє той факт, що це бомба на колесах. До однієї з цих кишень Брейді встромив тематичний прапорець «Довколишніх», але на більші маскувальні заходи сил не витрачав.

Це його не тривожить. Він сам не знає — самовпевненість це в нього чи фаталізм, але не думає, що це має бодай якесь значення. Врешті-решт самовпевненість і фаталізм — це те саме, хіба не так? Він успішно подавив тих людей біля Міського Центру, а там взагалі не було майже ніякого планування, хіба що маска, сіточка для волосся і трохи дезінфектанту для знищення слідів ДНК. У душі він ніколи цілком не вірив, що зуміє звідти втекти, і в даному випадку його очікування дорівнюють нулю. У світі, де «все-усім-похеру», він є всеосяжним похеристом.

Він ховає Річ Другу собі під завелику майку. У тому місці видно певну опуклість, а він ще й бачить приглушене тонкою бавовною жовте жевріння вогника готовності пристрою, але й опуклість і жевріння зникають, коли він кладе собі в пелену фотографію Френкі. Тепер він уже майже цілком готовий вирушати.

Фальшиві окуляри сповзають з укритого потом носа. Брейді підштовхує їх вгору. Трішки викрививши шию, він бачить себе в люстерко заднього огляду з пасажирського боку «Субару». Лисий, в окулярах, він зовсім не схожий на себе колишнього. Перш за все, він має хворий вигляд — блідий, спітнілий, з темними колами під очима.

Брейді проводить долонею собі по голові, відчуваючи гладеньку шкіру там, де більше не має шансів вирости жодна щетина. Потім він задкує кріслом з тієї щілини, до якої був втиснув свою машину, і починає повільно котити себе через широкий простір парковки в бік зростаючого натовпу.

— 26 —

Ходжес потрапив у пастку години-пік, і тому прибуває до Норт-Сайду тільки невдовзі по шостій. Джером і Холлі все ще з ним; вони обоє бажають залишатися з ним до кінця, незважаючи на будь-які наслідки, і Ходжес вирішив, що не може їм відмовити. Не те щоб він мав тут великий вибір: Холлі не оголошує того, що знає. Чи гадає, нібито знає.

Хенк Бісон не сидить у своєму будинку, тож він встигає перейти вулицю раніше, ніж Ходжес зупиняє «мерседес» Олівії Трелоні на під’їзній алеї Хартсфілдів. Ходжес зітхає і натискає кнопку опускання водійського вікна.

— Я таки хотів би знати, що тут відбувається, — каже містер Бісон. — Чи має це якийсь стосунок до того ґвалту в Лоутавні?

— Містере Бісон, — каже Ходжес, — я розумію ваше занепокоєння, але вам потрібно повернутись до свого буднику і…

— Ні, зачекайте, — втручається Холлі. Вона перехиляється через центральний консоль «мерседеса» Олівії Трелоні, щоб бачити обличчя містера Бісона. — Скажіть мені, як розмовляє містер Хартсфілд. Мені потрібно знати, як звучить його голос.

Бісон дивиться збентежено.

— Як і у всіх, я гадаю. А що?

— Він у нього низький? Ну, знаєте, баритон?

— Ви маєте на увазі, як у тих товстих оперних співаків? — сміється Бісон. — Та де там збіса. Що це взагалі за питання таке?

— І не високий, не писклявий?

Бісон, звертаючись до Ходжеса, запитує:

— Ваша напарниця божевільна?

«Тільки трішечки», — думає собі Ходжес.

— Дайте відповідь на запитання, сер, — мовить він.

— Ані не низький, ні писклявий. Звичайний! Що тут відбувається?

— Без акценту? — наполягає Холлі. — Ну, скажімо… гм… південного? Чи новоанглійського? Або, можливо, бруклінського?

— Ні, я сказав. Голос у нього, як у всіх.

Холлі відхиляється на спинку сидіння, вочевидь

1 ... 118 119 120 ... 145
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мiстер Мерседес», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мiстер Мерседес"