Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

із розладами шлунку, померли 7; 210 жертв нещасних випадків на роботі, померли 7; 912 з проблемами серцево-судинної системи, 123 померли[1251].

Хоча тема ця чомусь становить певне табу, в’язні також накладали на себе руки. Скільки було таких випадків, судити тяжко. Офіційної статистики не існує. Дивним чином немає згоди і між колишніми табірниками стосовно того, скільки самогубств вчинялося у таборах. Надія Мандельштам, дружина поета, пише, що в таборах люди не вчиняли самогубств, бо весь час боролися за життя; таку її думку поділяють численні автори спогадів[1252]. Євгеній Гнєдін пише, що, хоча він думав про самогубство у тюрмі, а пізніше на засланні, за всі вісім років, проведених у таборі, йому «не спадала думка про самогубство. Кожен день був боротьбою за життя: як у цій битві було думати про те, щоб життя залишити? Була мета — вибратися з цього страждання — і надія: зустрітися з тими, кого любиш»[1253].

Історик Кетрін Меррідейл висуває іншу теорію. В ході свого дослідження вона зустрічалася з двома московськими психологами, які вивчали систему ГУЛАГу або самі в ній працювали. Як Мандельштам і Гнєдін, вони наполягали на рідкісності випадків самогубств і психічних захворювань: «Вони були здивовані і трохи ображені», коли дослідниця навела факти на користь протилежного. Вона приписує цю цікаву впертість російському «стоїчному міфові», проте вона може корінитися і в іншому[1254]. Літературознавець Цвєтан Тодоров гадає, що очевидці пишуть про дивовижну відсутність самогубств через те, що вони прагнуть наголосити на унікальності свого досвіду. Там було так жахливо, що ніхто навіть «нормально» не накладав на себе руки: «ті, хто вижили, понад усе прагнуть передати іншість таборів»[1255].

Насправді існує дуже багато епізодичних свідчень самогубств, і багато авторів спогадів про них пам’ятають. Один автор пише про самогубство хлопця, якого для сексуального задоволення «виграв» у карти в’язень-злодій[1256]. Інший розповідає про самогубство радянського громадянина німецького походження, який написав записку Сталіну: «Моя смерть — це свідомий акт протесту проти насильства і беззаконня, спрямованих проти нас, радянських німців, органами НКВД»[1257]. Один колишній колимський в’язень пише, що у 1930-х роках серед в’язнів стало порівняно поширеним іти, швидко і свідомо, до «зони смерті» — нічийної землі біля табірної огорожі, і там стояти, чекаючи кулі[1258].

Євгенія Гінзбург сама перерізала мотузку, на якій повісилася її подруга Поліна Мельникова; вона із захопленням писала про неї: «Вона ствердила своє право людини таким вчинком, розпорядилася собою по-господарськи»[1259]. Знову Тодоров пише, що багато вцілілих і в ГУЛАГу, і в нацистських таборах вважали самогубство можливістю утвердження свободи волі: «Самогубством людина міняє хід подій — нехай тільки в останній момент свого життя, — а не просто на них реагує. Самогубства такого типу — це акти виклику, а не відчаю»[1260].

Для адміністрації таборів було все одно, від чого помирають в’язні. Найголовнішим було тримати рівень смертності в таємниці чи хоча б якось його приховувати: начальників лагпунктів, смертність на яких визнавалася «надто високою», могли покарати. Хоча це правило діяло нерегулярно, а дехто захищав ту думку, що вмирати має більше в’язнів, начальники деяких особливо смертельних таборів таки втрачали свої посади[1261]. Ось чому, як про це пишуть колишні в’язні, лікарі ховали трупи від перевіряючих, і чому в деяких таборах звичайною практикою було дострокове звільнення вмираючих в’язнів. Таким чином вони не впливали на показники табірної статистики[1262].

Навіть коли випадки смерті фіксувалися, статистика не завжди була точною. Тим чи іншим чином начальники таборів примушували лікарів не писати у свідоцтвах про смерть в’язнів як головну причину «голод». Наприклад, хірургові Ісааку Фогельфангеру було прямо наказано писати «недостатність серцевого м’яза», якою б не була справжня причина смерті в’язня[1263]. Це іноді мало зворотну дію: в одному таборі лікарі зафіксували так багато «серцевих нападів», що це викликало підозри перевіряючих. Прокуратура примусила лікарів ексгумувати трупи і встановила, що насправді люди померли від пелагри[1264]. Такий безпорядок не завжди був свідомо влаштованим: в іншому таборі у записах панував такий хаос, що, як скаржився перевіряючий, «мертвих рахують як живих в’язнів, втікачів як ув’язнених і навпаки»[1265].

Також часто в’язні не мали доступу до інформації про випадки смерті. Смерть в’язнів не можна було приховати повністю — один колишній в’язень розповідав про трупи, які лежали «купою біля огорожі, поки не розтавав сніг»[1266], — та їх можна було приховувати іншими способами. У багатьох таборах трупи вивозилися вночі у невідомому напрямку. Тільки випадково Едвард Бука, змушений затриматися на роботі, щоб виконати норму, бачив, що робили з трупами у Воркуті:

«Після того, як їх складали, як дрова, під відкритим навісом, поки не набиралося достатньо для масового поховання на табірному кладовищі, їх, голими, вантажили на сани, головами назовні, ногами всередину. До кожного трупа прив’язували дерев’яну бирку, — на великий палець правої ноги, з прізвищем і номером. Перед тим як кожні сани виїжджали за табірні ворота, «надзиратель», співробітник НКВД, брав кирку і розбивав нею усім голови. Це для того, щоб ніхто не вибрався назовні живим. Поза табором трупи скидали в одну з великих траншей, які накопувалися заздалегідь влітку для таких цілей. Але зі зростанням кількості померлих процедура перевірки того, чи вони справді мертві, змінилася. Замість кирки охоронці використовували шомпол — шматок товстого дроту із загостреним кінцем. Це було очевидно легше, ніж махати киркою»[1267].

Масові поховання також трималися в таємниці, можливо, і тому, що вони були формально заборонені — що зовсім не означає, що їх було мало. На місцях розташування колишніх таборів у Росії є певні ділянки, які очевидно були братськими могилами, час від часу ці могили навіть з’являються на поверхні: полярна вічна мерзлота не тільки не дає трупам розкладатися, зберігаючи їх іноді жахливо недоторканими, її шари також зміщуються кожного року під час замерзання і танення, про що пише Варлам Шаламов: «Камінь, Північ опиралися всіма силами цій роботі людини, не пускаючи мерців у свої надра… Розкрилася земля, показуючи свої підземні комори, бо в підземних коморах Колими не тільки золото, не тільки олово, не тільки вольфрам, не тільки уран, а й нетлінні людські тіла»[1268].

Проте їм там бути не належало: 1946 року керівництво ГУЛАГу розіслало усім начальникам наказ із вимогою ховати мертвих окремо, загорнутих у полотно, і в могилах глибиною щонайменше півтора метри. Тіла також належало позначати не прізвищами, а