Читати книгу - "20 000 льє під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Канадець, зневірений і вкрай пригнічений невдачами, також не покидав своєї каюти. Навіть Консель не зумів витягнути з нього жодного слова, і дуже побоювався, аби Нед Ленд під впливом відчаю і туги, бува, не звів рахунки з життям. Консель пильнував за своїм другом, і на хвилину не залишаючи його на самоті.
Звісно, за таких умов наше становище стало просто нестерпним.
Одного дня (вже не згадаю, якого числа це сталося) я заснув лише вранці, виснажений нічним безсонням попередньої ночі. Прокинувся я від того, що Нед, ледь торкнувшись мене, пошепки промовив:
— Біжімо!
Я швидко підхопився на ноги:
— Коли?
— Сьогодні вночі. Здається, «Наутилус» залишено без нагляду. Всі немов збайдужіли. Ви готові?
— Так. А де ми зараз перебуваємо?
— Точно не знаю. Але земля поряд, вона досяжна! Сьогодні я помітив її крізь туман на сході, на відстані двадцяти миль.
— Цікаво, що це за земля?
— Не знаю. Але це земля, і хай якою вона буде, там ми дамо собі раду.
— Так, Неде! Цієї ночі ми втечемо, навіть ризикуючи втопитися.
— Ризик чималий: море бурхливе, вітер рвучкий; але подолати якихось там двадцять миль на легенькій шкарлупці для мене неважко. Я зумію непомітно перенести до шлюпки трохи їжі і пляшки з питною водою.
— Я буду з вами, Неде!
— А якщо мене застукають на гарячому, я захищатимусь до останнього подиху, — рішуче промовив Нед Ленд.
— У такому разі помремо разом.
Канадець пішов до своєї каюти, а я вийшов на палубу. Хвилі ледь не збили мене з ніг. Небо видавало на негоду. Але мене втішало одне: навіть крізь густий туман видно землю, а отже, варто ризикнути. Більше не можна було втрачати жодного дня.
Я зійшов униз і пішов у вітальню, не розуміючи, чого більше хочу: уникнути зустрічі з капітаном, чи навпаки. Що я йому скажу? Чи зможу приховати той страх, який на мене навіює ця людина? Е ні, краще не зустрічатися з ним більше ніколи, забути… А все ж?…
Як же довго тягнувся той день, останній день, проведений нами на «Наутилусі»! Я залишався наодинці. Нед Ленд і Консель трималися осібно, щоб не наводити на себе зайвих підозр.
О шостій годині вечора я сів обідати, хоча їсти мені зовсім не хотілося. Я змусив себе дещо проковтнути, аби набратися сил. О пів на сьому до моєї каюти увійшов Нед і сказав:
— До відплиття ми вже не побачимося. О десятій годині місяця ще не буде. Скористаймося цією обставиною.
Промовивши ці слова, канадець миттю вийшов. Я навіть не встиг нічого відповісти. Я вирішив перевірити курс «Наутилуса», тож пішов у вітальню. Ми рухались на північ-північний схід з дуже високою швидкістю на глибині п'ятдесяти метрів.
Востаннє я оглянув чудеса природи, витвори мистецтва, які тіснилися у цьому приватному музеї, прекрасні колекції, приречені рано чи пізно опинитися на дні моря разом із тим, хто їх зібрав. Я хотів запам'ятати їх назавжди. Цілу годину ходив я від вітрини до вітрини і милувався шедеврами природи і людських рук.
Повернувшись до себе в каюту, я одягнув водонепроникний костюм, зібрав свої записи, надійно запакував і заховав їх під одягом, просто на собі. Моє серце прискорено билося у грудях. Якби у цю хвилину до каюти увійшов капітан Немо, я не зумів би приховати хвилювання.
Що він зараз робить? Аби дізнатися про це, я підійшов до дверей, які розділяли наші каюти. Звідти почулися кроки. Отже, капітан Немо у себе, він ще не лягає спати. При кожному звукові з сусідньої каюти мені здавалося, що він от-от відчинить двері і запитає: «Ви зібралися утікати з „Наутилуса“?» Уява подвоювала мої страхи. Цей хворобливий стан настільки загострився, що я навіть поривався увійти до капітана, аби глянути йому просто в очі.
Безумна ідея! На щастя, я стримався. Але стояти і прислухатися було нестерпно, тому я ліг на койку і постарався розслабитися. Мені вдалося зняти, щоправда, лише до певної міри, фізичну напругу, проте мій мозок ніяк не міг заспокоїтися: я почав згадувати події, що відбулися за час перебування на борту «Наутилуса»; душа заново переживала все, добре і погане, що сталося зі мною відтоді, як я впав у море з палуби «Авраама Лінкольна»: підводні полювання, Торресова протока, береги Папуа, мілина, кораловий цвинтар, Суецький канал, острів Санторіні, критський ловець перлів, бухта Віґо, Атлантида, крижаний полон, Південний полюс, бій зі спрутами, буря на Гольфстрімі, «Месник» і страшне видовище — потоплення корабля з екіпажем! Усі події проминали у мене перед очима, немов рухомі декорації на театральній сцені. Фігура капітана Немо у цій виставі була центральною. Його персона здавалася грандіозною і набувала надлюдських якостей. Це вже була не просто людина, а володар морських глибин, якийсь морський дух.
Пів на десяту! Я заплющив очі. Здавалося, моя голова зараз лусне, тож я міцно стискав її руками. Я більше не хотів ні про що думати. Лише б дочекатися призначеного часу! Ще цілих тридцять хвилин чекання, тридцять хвилин жаху, від якого можна збожеволіти!
І в ці хвилини я почув приглушені звуки фісгармонії, тужливу мелодію, справжній крик душі, готової зустріти вічність. Я слухав цю музику усім своїм єством, затамувавши подих. Ми обидва, я і капітан Немо, хоча і перебували по різні боки дверей, хоча він був музикантом, а я лише слухачем, цілковито віддалися цій мелодії.
Та раптом я здригнувся від однієї лише думки: капітан Немо вийшов зі своєї каюти, він у вітальні, а мені, щоб дістатися до центрального трапу, доведеться пройти через цю кімнату! Мені не уникнути зустрічі з капітаном. Це буде наша остання зустріч… він мене побачить, а що гірше, можливо, заговорить зі мною! Він може знищити мене одним жестом, прикувати до стіни єдиним словом!
От-от настане десята година! Час виходити з каюти і приєднатися до моїх друзів. Я не міг більше залишатися у своїй каюті, навіть якби переді мною дійсно стояв капітан Немо. Я прочинив двері обережно, як тільки міг, але мені все одно здалося, що вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою», після закриття браузера.
