Читати книгу - "Тінь вітру"

були в палаті наодинці. Я нахилилася над Хуліаном та поцілувала в чоло.

— Я кохаю тебе, — сказала я.

Його очі почервоніли від сліз, а з безгубого вищиру пролунав злий, різкий звук. Я хотіла втерти сльози хусточкою, але звук повторився.

— Покинь мене, — промовив він. — Покинь мене.

Через два місяці після пожежі на складі видавництво збанкрутіло. Старий Кабестані, який помер торік, — невиправний оптиміст до останнього подиху — передбачав, що його син знищить компанію щонайбільше за шість місяців. Я шукала роботу в інших видавництвах, але війна знищила все. Казали, що воєнні дії невдовзі припиняться, й життя покращиться. Але попереду було ще два роки війни. Два найгірші роки.

Через рік після пожежі лікарі сказали мені: вони зробили для мого чоловіка все, що можна було зробити у шпиталі. Що ситуація дуже складна, тож їм потрібні палати. Вони порадили відвезти Хуліана до санаторію, наприклад, до притулку Св. Лусії, але я відмовилася. У жовтні 1937 року я забрала його додому. Він не озивався до мене жодним словом.

Щодня я казала, що кохаю його. Я вмощувала його, загорнутого у ковдру, у фотелі біля вікна. Давала йому фруктові соки, тости, молоко, коли вдавалося все це добути. Щодня я кілька годин читала йому — Бальзака, Золя, Діккенса...

Він почав набирати сил. Незабаром після повернення додому вже ворушив пальцями рук, нахиляв голову. Іноді, коли я поверталася, бачила, що ковдра лежить на підлозі, а речі перекинуто. Якось я побачила, як він повзе по підлозі.

Однієї ночі — через півтора року після пожежі — я прокинулася від того, що хтось сидів на ліжку й гладив мене по голові. Я посміхнулася крізь сльози. Він таки знайшов одне з моїх дзеркал, хоча я всі їх заховала. Ламаним голосом він озвався до мене. Він сказав, що таки перетворився на одного зі своїх вигаданих монстрів, на Лаїна Куберта. Я хотіла була його поцілувати, щоб довести, що його зовнішність не лякає мене, але він не дозволив. Він ледве дозволяв торкатися себе.

Але з кожним днем до нього поверталася сила. Він сновигав квартирою, поки я блукала в пошуках їжі. Заощаджень, що їх залишив мені Мікель, спершу вистачало, щоб не померти з голоду, але невдовзі я вже мусила продавати коштовності та старі речі. Коли не лишилося більше нічого, я взяла авторучку Віктора Гюґо, яку купила в Парижі, й вирішила продати — звичайно, тому покупцеві, який запропонує найвищу ціну. Біля військового управління я знайшла крамницю, де торгували такими речами. На продавця, здавалося, не справила великого враження моя урочиста клятва, що авторучка належала Вікторові Гюґо, але цінність виробу він тим не менш визнав і погодився заплатити мені скільки міг — беручи до уваги скрутні часи, звичайно. Зізнаючись Хуліанові, що продала ручку, я побоювалася, що він розлютиться. Але він сказав, що я зробила добре: він-бо ніколи на такий подарунок не заслуговував.

Одного дня — одного з багатьох буденних днів — я знов пішла в пошуках роботи, а повернувшись, не застала Хуліана вдома. Він повернувся лише на світанку. Коли я запитала, де він був, він просто вивернув кишені Мікелевого пальта, в якому ходив, і поклав на стіл цілу жменю грошей.

Відтоді це повторювалося майже щоночі. У темряві, огорнувшись шаликом, натягнувши капелюх, рукавиці та плащ, він був тінню серед тіней. Він ніколи не розповідав мені, де був, але майже завжди приносив гроші чи коштовності. Уранці він спав — спав, сидячи у фотелі, із розплющеними очима.

А потім я знайшла в його кишені ніж. То був двогострий ніж, з автоматичною пружиною. На лезі були темні плями.

Саме тоді я почула поголоски про якогось чоловіка, який блукає вночі, розбиває вітрини книжкових крамниць та спалює книжки. Інколи дивний вандал удирається до бібліотек, до кабінетів колекціонерів. Він завжди бере всього дві-три книжки, які потім і спалює.

У лютому 1938 року я пішла до букініста, щоб дізнатися, чи можна знайти у продажі книжки Хуліана Каракса. Продавець відповів, що неможливо: хтось знищує їх. У нього самого було кілька примірників, але він продав їх дивному покупцеві, людині, яка ховала своє обличчя й говорила дуже нерозбірливо.

— На цей час залишилося лише кілька примірників Каракса, у приватних колекціях, наших і французьких, але й колекціонери вже позбуваються тих книжок. Вони налякані, — пояснив букініст. — Я їх не звинувачую.

Хуліан зникав щоразу дедалі довше. Незабаром почав зникати на цілий тиждень. Він завжди йшов та повертався вночі, й повертався завжди з грішми. Ніколи не давав жодних пояснень, а якщо й намагався щось пояснити, верз якісь нісенітниці.

— Я був у Франції, — стверджував він. — Париж, Ліон, Ніцца...

Інколи з Франції надходили листи на ім’я Лаїна Куберта. Вони були від букіністів чи від колекціонерів. Від тих, хто знав, де можна розшукати книжки Хуліана Каракса. Немов вовк, Хуліан зникав на кілька днів, а потім повертався.

Якось я випадково натрапила на Фортюні, капелюшника, який блукав під критою аркадою собору, заглиблений у власні думки. Він пам’ятав мене відтоді, як ми з Мікелем два роки тому приходили розпитувати про Хуліана. Фортюні завів мене за ріг і втаємничив: йому відомо, що Хуліан живий, він десь мешкає, але з якоїсь причини — капелюшник не знає, з якої, — не може зв’язатися з нами.

— Це якось пов’язано з цим зловісним Фумеро, — сказала я, бо й справді так вважала.

Роки війни виявилися сприятливими для Фумеро. Він перекидався то до анархістів, то до комуністів, словом, до будь-кого, хто платив гроші. Його називали шпигуном, прихвоснем, героєм, убивцею, конспіратором, інтриганом, рятівником, дияволом. Але це не мало значення. Усі його боялися. Усі хотіли, щоб він був на їхньому боці. Надто зайнятий інтригами під час війни, Фумеро, здавалося, забув про Хуліана. А може, він, як і капелюшник, гадав, що Хуліан знову втік невідомо куди.

Пан Фортюні запитав, чи давно я товаришую з його сином. Я відповіла, що так. Він попросив розповісти йому про Хуліана, про те, яким він став. Насправді, сумно зізнавався капелюшник, він сам не знав свого сина.

— Життя розлучило нас, розумієте?..

Фортюні сказав, що обійшов усі книгарні Барселони в пошуках Хуліанових книжок, але їх неможливо дістати: йому сказали, що якийсь божевільний розшукує ці книжки скрізь, а потім спалює. Фортюні був переконаний, що цей злочинець — Фумеро. Я йому не заперечувала. Чи то через співчуття, чи то через