Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

ледве встигли заскочити в кущі. Пес гавкнув раз, а тоді мовчки припустив за двома кролями вгору по схилу.

* * *

Кров цебеніла з Кучминого вуха, стікаючи на плече її на ногу. Він не зводив погляду із Звіробоя, що сидів на купі землі, — той міг щомиті знов стрибнути на нього. Цієї хвилини Кучма почув, як хтось наблизився до нього ззаду.

— Чи все там гаразд? — спитав він.

— Усе гаразд, — відповів Падуб. — Тобі треба перепочити, Кучмо! Пусти мене на твоє місце!

— Не можу! — видихнув Кучма. — Ти тут не протиснешся… Ніяк! А якщо я позадкую — за мною полізе та тварюка, вдереться в наші лігва! Покладись на мене. Я знаю, що роблю.

Кучма чудово розумів, що навіть коли його вб’ють, і тоді його труп ляже перепоною на шляху ворогів. Ефрафанцям доведеться або витягати його звідти в Соти, або рити обхідний тунель, а на це у них ще піде якийсь час. Позаду, в спальному лігві, чувся голос Дзвіночка — жартун розважав кролиць казкою.

«Добре придумав Дзвіночок! — подумав він. — Хай вони повеселіють! Навіть я не спромігся б на таке!»

…І тоді Ель-аграйра сказав лисиці: «Ти й схожа на лисицю, і тхнеш геть як лисиця, але я можу провістити тобі твоє майбутнє — я бачу його у хвилях річки…» — розповідав Дзвіночок.

Раптом Звіробій заговорив:

— І нащо ти, Тлайлі, отак занапащаєш себе — віддаєш життя за нізащо? Я можу посилати солдата за солдатом у цей прохід, як забажаю. Але ти не заслуговуєш на таку долю! Вертайся зі мною в Ефрафу! Обіцяю віддати тобі яку захочеш мітку! Слово честі!

— Сильфлай грака, у емблеер-ра! З’їж буруб’яшків, ти, смердючий ватажку зарізяк! — відказав Кучма.

«Ах, он як! — сказала лисиця. — То ти можеш провістити мені мою долю? Що ж ти бачиш у воді, мій друже? Вгодованих кролів, що пасуться на лузі, еге ж?» — розповідав далі Дзвіночок.

— Гаразд! — мовив Звіробій. — Але затям, Тлайлі: ти можеш будь-якої миті сам припинити це безглуздя!

«Зовсім ні! — відповів Ель-аграйра. — Не бачу я в воді ніяких угодованих кролів, а тільки бистрих хортів, що біжать по сліду мого ворога, а він дає щодуху драла, рятуючи своє життя!..»

«Мабуть, Звіробій теж додумався, що в цьому вузькому проході я і мертвий заважатиму їм пройти, як заважав живий, незгірш! — міркував Кучма. — Він хоче, щоб я сам, своїми ногами вийшов звідси, дав їм дорогу! Ні, не в Ефрафу піду я звідси, а на Інле!»

Зненацька, мов гілляка, що падає з дерева, Звіробій стрибнув уперед, грудьми в груди вдаривши Кучму. Цього разу він не застосував пазурів. Усією своєю страшною вагою він штовхав Кучму назад. Обидва вороги кусали, рвали один одному плечі. Кучма відчував: помалу-малу він сунеться назад! Він не міг опиратися тому жахливому натискові. Ще хвилина — і Звіробій просто заштовхає його в розташовану позаду спальню! Аби вкласти всі рештки моці в останнє зусилля — втриматись на місці, він випустив з пащі Звіробоєве плече й опустив голову, мов кінь-ваговик, що тягне непосильний вантаж. І все одно він сповзав назад… А потім дуже-дуже повільно той неймовірний натиск начебто став послаблятись. Ось Кучмині кігті вперлися в грунт. Звіробій, вгородивши зуби в Кучмин карк, чогось сопів і давився! Кучма не знав, що ті його два удари по Звіробоєвій морді порвали ворогові носа. Генералові ніздрі забились його ж кров’ю, а паща повна Кучминої вовни. Він не міг дихнути! Ще мить — і він випустив свою жертву. Знеможений Кучма, де був, там і лишився лежати. За якусь хвилину спробував підвестись, але всього його пойняла млість, відчуття, ніби він перевертається, перевертається в канаві, повній осіннього листя. Й тоді цілком виразно він почув голос П’ятого — малий промовляв серед високої трави: «Тобі ближче, ніж мені, до смерті!»

— Дріт! — зойкнув Кучма, ривком звівшись на ноги. Він розплющив очі. В тунелі нікого не було! Генерал Звіробій відступив!

* * *

Звіробій задки виповз назад у Соти, куди через дірку в стелі сочилось ранкове світло. Ще ніколи в житті не почувався він таким змореним. На нього стурбовано дивилися Вербена й Грім. Сівши на задні лапи, він спробував передніми втерти на морді кров.

— Тлайлі вже не завдасть клопоту, — сказав він. — Негайно піди й добий його, Вербено!

— Ви посилаєте мене битися з ним, пане? — перепитав Вербена.

— Просто відверни на кілька хвилин його увагу, — пояснив генерал. — Я тим часом поставлю солдатів, щоб розібрали цю стіну ще в двох місцях. А тоді я підміню тебе.

Вербена втямив: сталося неможливе! В бою з Тлайлі генерал зазнав поразки! І тепер він просив Вербену прикрити його ганьбу, щоб солдати не здогадались, що їхнього генерала побито!

«Фрітх великий! Що ж це діється? — подумав Вербена. — Виходить, що Тлайлі з самого початку, ще відколи потрапив до Ефрафи, у всьому перемагав Звіробоя! Треба якомога швидше забиратися звідси!»

Але Звіробій не зводив з нього своїх бляклих очей, тож начальник поліції, повагавшись мить, поліз-таки на купу землі, щоб спуститися в Кучмин тунель. А Звіробій зашкутильгав до двох ходів, доручених Жовтоцвітові. Входи в обох місцях були вже очищені від землі, а копачі позаривалися глибоко в тунелі.

— Оцей хід вільний, пане, а над другим доведеться ще потрудитись — там насипано дуже багато землі! — доповів Жовтоцвіт.

— Вистачить і одного! — сказав Звіробій. — Аби всі могли увійти і вийти. Введемо сюди всі наші сили й розберемо ту стіну!

Він хотів уже сам вилізти нагору, коли це побачив Вербену — той знов опинився біля нього. Хоче доповісти, що добив Тлайлі? Але з другого погляду генерал переконався, що не в тім річ.

— У м-мене… піщинка в оці, пане! — поскаржився Вербена. — Ось тільки витягну її та