Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

собою голод, а четвертий — втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на варті.

Крізь сон я раптом відчув, що мене хтось схопив під руки й поніс. Перш ніж я усвідомив, що трапилось, я вже був у круглому отворі, а поруч мене — двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але інтелігентними обличчями.

— Де Алена? Пустіть мене!.. Алено! — закричав я в розпачі, наче вони могли мене зрозуміти.

Квартяни не звертали уваги на мої протести і в абсолютній темряві тягли мене в глиб скелі. Я зрозумів, що опиратись марно.

Здавалось, тунель не мав ні кінця ні краю. Серце моє стискалося від страху за Алену, і з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебі, не було ніякої радості плентатись з такими милими компаньйонами у невідомість.

Нарешті перед нами з'явився миготливо освітлений отвір, який все збільшувався, аж поки перетворився на ворота підземного храму.

Я був просто приголомшений, красою залу в надрах скелі. Прикрашену картинами стелю підтримували чудесно вирізьблені стовпи, або, скоріше, скульптурні групи фантастичних істот.

Бокові стіни храму утворювали рельєфи, розмальовані різними відтінками коричневого, жовтого й блакитного кольорів. Посередині стояли колом кам'яні брили з химерним орнаментом. В центрі кола палахкотіло блакитне полум'я, що виходило з отвору у підлозі.

Неприємні поводарі, не сказавши ні слова, посадили мене на підлогу біля підніжжя стовпа. Зі мною лишався один, а другий кудись зник.

Я напружено міркував, як мені бути, але нічого путнього придумати не міг. Через кілька хвилин повернувся мій провідник, а з ним ще кілька квартян.

Мене підвели з землі і посадили на сидіння в колі, спиною до полум'я.

Один з квартян з цікавістю поглядав на кінокамеру й прожектор у мене на грудях. Він зробив рух, ніби хотів їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано відступив.

Стоячи півколом переді мною, інші також позирали на мене з цікавістю. Вони по черзі відкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нічого. Мабуть, якщо вони й справді розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.

Квартяни мали цілком миролюбний вигляд, і це мене трошки заспокоїло.

— Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете мені допомогти? — запитав я голосно.

Квартяни здивовано одсунулись від мене, ніби побоюючись, що я на них накинусь. Потім, мов за наказом, посідали і широко розплющеними очима вп'ялись у моє обличчя.

Я не міг стримати посмішку:

«А, людська мова вас вражає, — подумав я, — то що ж ви скажете про спів? «Серце красуні схильне до зради…» — заспівав я арію з «Ріголетто».

Вплив був не набагато більшим, аніж до того.

Я розлючено крикнув:

— Пустіть мене! — рвонувся, але на мене навалились; м'яко, проте досить-таки міцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий після чотириденного голодування.

Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнів.

Коли я прийшов до пам'яті, то відчув, що лежу на чомусь м'якому в абсолютній темряві.

«Мабуть, усе це мені тільки приснилось!» — промайнула в мене думка.

Я швидко ввімкнув прожектор і роздивився навколо. Я був один у невеликій шестигранній камері без вікон. За підстилку мені правили кілька товстих, пухких листків невідомого дерева.

Недалеко від мене лежала купка темно-синіх плодів та кам'яний посуд, яким я одразу ж зацікавився: мене мучила спрага.

В посудині була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освіжив губи і обережно покуштував. А потім напився досхочу.

Одразу ж по тому я відчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто міг би мені сказати, їстівні вони чи отруйні?

З годину я вагався, поки нарешті зважився.

«Все одно… — думав я. — Чи загину з голоду, чи отруюсь… А може, ці плоди мене врятують…»

Я розломив один з них і довго розглядав його. Він мав м'якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно… Солодкий. Це — добрий знак.

«Нічого не вдієш, рискну!» — подумав я і помалу з'їв увесь плід. Він був смачний.

Без роздумів я взявся за другий…

Незабаром до мене повернулась сила й здатність мислити.

«Очевидно, квартяни кинули мене до в'язниці як небезпечного ворога… — міркував я. — Або ж мене спіймали як незвичайного звіра, якого будуть спостерігати…»

Я одсунув завісу, що закривала вхід до печери, і визирнув назовні, щоб дізнатись, чи стережуть мене.

Там не було нікого. Дуже зручний момент для втечі.

Я проминув сусідню печеру і зазирнув до дальшої.

У мене похололо в грудях. На такому ж ложі, яке мав я, на підлозі лежала Алена. Я підбіг до неї, присвітив у обличчя. Вона була непритомна.

Я швидко приніс води, хлюпнув на неї і цим привів її до пам'яті. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише після того, як вона напилася води та з'їла кілька солодких плодів.

— Тікаймо, доки ніхто не зайшов! — запропонувала Алена, як тільки змогла сяк-так стати на ноги.

Що далі, то швидше ішли ми лабіринтом печер і тунелів, потім побігли. Підземні приміщення були безлюдні.