Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

відкидають стежі, захопивши полонених, але з-поза стеж виходять густі розстрільні, а по наших лавах починає стріляти збоку шосе якась легка батерія. Вводимо в бій наші гарматки і бій починає тягнутися зі змінним успіхом: перейдем у наступ ми, – відходять ворожі розстрільні, аж поки їх гармати не почнуть дуже нам дошкулювати, тоді не видержують татари і починають відходити, але ворожі  гармати  не  можуть очевидячки  вилізти у гори, тому стріляють лишень з шосе і як відійдуть наші дальше, тратять силу вогню, а навпаки набирають сили наші гармати і знову ворожі розстрільні відступають.

Марудний бій, лише гори сердяться та перекликаються ріжними голосами, ніби всміхаючись над тим "кадрилем", що його витанцьовують розстрільні.

Треба якось кінчати, а тому викликаю з Янкоя резерви – третю сотню і турків, але противна сторона, очевидячки, рішила так само та раптом новий вже гавбічний гук примусив відгукнутись гори та цілий водограй землі, камінюк та диму вилетів в розташуванні правої татарської сотні.

Це важка артилерія. Татари не витримують та, як випугане гайвороння, летять назад, у яри.

Ворожий вогонь змагається та чомусь сипле по задах та ще шрапнелями, тому великі білі хмарки починають розпухати та тягнути в бік Янкоя, а густий град від них підіймає порох то там, то тут.

У таких умовах погано їхати кінно та ще вузькою гірською доріжкою, по якій прямує до штабу 3 сотня. Біла хмара розпухає майже над сотнею і кулі зривають порох з доріжки далеко за нею; і в хаос згуків стрілів та рокотів гірського відгомону виливається щось нове, мельодійне; 3 сотня співає: "Душу, тіло ми положим за нашу свободу"... долітає до штабу. Ага, нове стало далеко міцніше за старе. Ті хлопці, що ще в Лубнах балакали про російську армію, російські погони, бойові російські відзнаки, тепер... "і покажем, що ми справді козацького роду".

"Так, так-так" – кричить кольт в розстрільній 2-ої сотні. "Так-тах" – бухають гірські гарматки, "ух" – рветься високо важкий шрапнель, і 3 сотня, пригинаючись до сідел, перебігає в яр, куди чкурнули татари і за хвилину звідтам вже повзуть на верхи низки перемішаних чорних баранячих шапок та сірих смушкових з жовтими шликами.

Турки помалу піднімаються в гори вправо, щоби кручами та лісами обійти ліве крило ворога. Ну, хто кого?

В цей час зліва, з трудом пробираючись вузенькою стежкою, іде кінний гайдамака 2-ої сотні та докладає, що Мамут Султан знову занятий німецькою кіннотою, яка, маючи попереду панцирники, чвалом гонить на Тавман Базар і що від неї їде старшина для пертрактацій з нами.

Бій продовжується, але протилежна сторона не натискає, її гармати зменшують вогонь в наш бік і переносять його кудись вздовж шосе, а збоку Тавман Базару починає стріляти якась артилерія, розриви якої видко в напрямку на Шуму позаду ворога.

В цей мент збоку Янкоя по гірській доріжці виїзджає група вершників: три німці, з яких один зі списою, а на ній білий прапорець, та двох гайдамаків і двох татар. Першим їде наш гайдамака. За ним досить масивний, поважного віку німець з насупленими мохнатими бровами, за ним решта.

Не доїзджаючи до нас, зустрічається він з групою наших ранених, що відходять взад, дехто ведучи за поводи коня, дехто зігнувшись на сідлі. Німець перший виправляється на сідлі та віддає пошану раненим. Гайдамака, під'їхавши до нас, показує на мене рукою з ляконічним – "командант". У цей мент ворожі гармати, очевидячки на прощання, пускають у наш бік дві черги та дві важких гранати, що безпорядочно та нерівно рвуться по всьому розташуванню полку, не долітаючи та перелітаючи через штаб.

Німець неторопливо злазить з коня та, спитавши, чи розумію по німецьки, голоситься як старшина штабу кінної дивізії, сотник барон Вехерн, післаний з дорученням запитати, чому українська кіннота не виконує наказів, і передати умови, при яких має відбутись її вихід з Криму.

Я кажу, що ми краще відкладемо нашу розмову до кінця бою, який очевидячки вгасає, та пропоную проїхати зі штабом вперед, бо стало не видко наших розстрільних, які далеко посунулись, переслідуючи. Ідемо. Коло дороги стоять наші гармати, що їх на руках стягнули гайдамаки, щоби змінити позиції вперед, бо не видко прицілу.

Проїзджаючи коло гармат, каже мов про себе барон Вехерн: "Ого, які подряпані, як на французькому фронті". – "Не дивно, – відповідаю я, – у більшости стріляємо з відкритих позицій".

Переїхавши на другий горб, побачили ми, що бій вже скінчений та решта ворожих розстрільних відходить попід ліс коло просмику, так що і переслідувати нема кого.

Сотні збираються і йдуть попри нас до Янкоя. Барон Вехерн уважно їм придивляється, ніби чогось шукаючи. Правду кажучи, як гайдамацтво, так і татари дивляться на гостей далеко не дружелюбно.

У Янкоя Вехерн передав мені, що німецьке командування уважає наш полк за частину, яка цілковито вийшла з послуху свойому начальству, та яка напередодні до переходу до большевиків і хоч в кінний штаб були привезені та з почестями поховані ті козаки, яких знайшли на перевалі, але це визнано було не досить переконуючим, а тому німецька кіннота після того, коли Гордієнківці не виконали листовного наказу Натіїва, рішила відійти, щоби не підставляти під удар своїх задів і лише бій, який почався, змусив її змінити рішення та знову вийти вперед.

Тепер нам знову пропонується вийти з Криму, але для самозабезпечення німецьке командування вимагає: щоби ми навантажилися в ешелони в Сімферополі, щоби ми, схоронивши зброю, здали всі набої під німецьку охорону, ці набої будуть нам повернуті по виході з Криму, щоб ми обов'язувались не брати зі собою нікого з оборонців Криму та ніякого придбаного в Криму в той чи інший спосіб майна. Для нашої охорони німці приділюють до нас на весь час до виходу з Криму відповідні німецькі частини.

На моє запитання, чим саме викликано ці вимоги, барон Вехерн відповів: недовір'ям до доброї волі полку та тими відомостями від російських офіцерських організацій, яких майно ви незаконно захопили, та