Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

мить Жинь просто завмерла й спостерігала.

Вона ніколи не бачила зґвалтувань.

Але чула про них. Вона чула забагато історій від жінок, які пережили Ґолінь Ніїс, і уявляла їх так яскраво й так часто, що ці образи проникали в її нічні жахіття, змушуючи прокидатися, тремтячи від люті і страху.

І тепер вона могла думати лише про те, чи так само страждала Венка в Ґолінь Ніїс. Чи і її обличчя теж кривилося так, як у цієї дівчини, а рот розкривався в беззвучному крику. Чи муґенські солдати, які притискали її до землі, так само сміялися, як сміявся цієї миті призахідницький солдат.

Грудка жовчі піднялася їй у горлі.

— Ану злізь із неї.

Солдат не зрозумів або не хотів зрозуміти. Він просто продов­жив свою справу, дихаючи важко, як тварина.

Жинь не вірилося, що це звуки насолоди.

Вона кинулася й відштовхнула солдата. Він перевернувся й незграбно замахнувся кулаком їй в обличчя, але вона легко ухилилася, схопила його за зап’ястки, вдарила в колінні чашечки й силоміць штовхала додолу, аж доки він не опинився на землі, пришпилений її колінами.

Жинь потягнулася вниз, шукаючи його геніталії. А коли знайшла, міцно стиснула.

— Ти цього хочеш?

Він нестямно борсався під нею. Вона стиснула дужче. З його рота вирвалося якесь булькотіння.

Жинь впилася нігтями в м’яку плоть.

— Ні?

Він скрикнув від болю.

Вона прикликала полум’я. Його крики погучнішали, але вона схопила з землі скинуту сорочку й запхала йому до рота, а потім не відпускала, аж доки його член не почорнів у її руках.

Коли він нарешті припинив борсатися, вона злізла з його грудей, сіла поруч із дівчиною, яка досі тремтіла, і поклала їй руки на плечі. Жодна з них не говорила. Вони просто горнулись одна до одної, дивлячись на солдата із холодним задоволенням, коли він корчився на землі, немічно скімлячи.

— Він помре? — запитала дівчина.

Схлипування солдата послабшали. Жинь обпалила йому половину нижньої частини тулуба. Деякі рани припеклися. Мине ще немало часу, доки він сконає від крововтрати. Вона сподівалася, що весь цей час він буде при тямі.

— Так. До лікаря його ніхто не поведе.

У голосі дівчини не чулося страху, лише ледача допитливість.

— Ти його забереш?

— Він не з мого загону, — сказала Жинь. — А тому не моя проблема.

Минув ще якийсь час. Кров повільно стікала з-під поперека солдата. Жинь мовчки сиділа поруч із дівчиною, її серце стукотіло в грудях, а розум прораховував можливі наслідки.

Західняки точно знатимуть, що вбивця вона. Сліди від опіків видадуть її, бо ж тільки спірлійка вбивала вогнем.

Відплата Тарквета буде страшною. Якщо він дізнається, то не спиниться на смерті самої лишень Жинь. Він міг кинути напризволяще всю Республіку.

Жинь мусила позбутися тіла.

Зрештою груди солдата перестали здійматися і опускатися. Жинь підповзла до нього навколішки й помацала шию, перевіряючи пульс. Нічого. Вона підвелася і простягнула руку дівчині.

— Приведімо тебе до ладу. Можеш іти?

— Про мене не турбуйся, — дівчина говорила навдивовижу спокійно. Вона вже не тремтіла. Натомість схилилася, щоб витерти шматком розірваної сукні кров і рідини зі стегон. — Таке трапляється вже не вперше.

Роздiл 29

— Тигрячі курв’ячі цицьки, — вилаявся Кітай.

— Знаю, — озвалася Жинь.

— І ти просто скинула його в гавань?

— Спершу навантажила камінням. Я вибрала доволі глибоку ділянку в доках, ніхто його не знайде…

— От же трясця. — Кітай проходився рукою по волоссю й смикав чуба, міряючи кроками бібліотеку. — Ти помреш. Ми всі помремо.

— Або все буде гаразд. — Жинь спробувала переконати себе, промовивши ці слова вголос, але досі почувалася страшенно приголомшеною. Вона прийшла до Кітая, бо лише йому могла довіритися й розповісти, що накоїла. Тепер обоє панікували.

— Послухай, мене ніхто не бачив…

— Звідки ти знаєш? — різко запитав він. — Ніхто не помітив, як ти тягнула труп призахідника через пів міста? Ніхто не визирнув із вікна? Ти готова поставити на кін своє життя супроти того факту, що жодна душа тебе не бачила?

— Я його не тягнула, а кинула в сампан і погребла від берега.

— О, то це все вирішує…

— Кітаю. Послухай. — Вона глибоко вдихнула, намагаючись сповільнити свій розум, щоб він працював як слід. — Минуло вже більше години. Якби хтось бачив, тобі не здається, що ми вже були б мертві?

— Тарквет міг вирішити потягнути час, — сказав Кітай. — Дочекатися ранку, щоб відправити проти тебе всю армію.

— Він не став би чекати, — Жинь була впевнена в цьому. Призахідники не розмінювалися на дрібниці. Якби Тарквет знав, що шаман убив одного з його солдатів, то вже продірявив би його кулями. Він не дав би йому шансу втекти.

Що більше часу минало, то більше вона сподівалася — вірила — що Тарквет не знав. Вейсжа не знав. Вони могли ніколи й не дізнатися. Жинь нікому не скаже, а біженка точно триматиме язика за зубами.

Кітай потер долонями скроні.

— Коли це сталося?

— Я вже казала. Трохи більше години тому, коли я вела Кесеґі назад до бар’єрів від старих складів.

— Що, заради небес, ти робила біля складів?

— Південні Воєначальники влаштували на мене засідку. Хотіли поговорити. Вони хочуть відступити назад до рідних провінцій, щоб самотужки розібратися з армією Федерації. Намагалися вмовити мене піти з ними, а ще в них є ця безглузда теорія про призахідників і…

— Що ти їм відповіла?

— Звісно, відмовилася. Це смертний вирок.

— Ну, принаймні ти не вчинила державної зради. — Кітай здавлено засміявся. — А потім, виходить, що ти просто поверталася до казарм і дорогою вбила призахідника?

— Ти не бачив, що він робив.

Кітай здійняв руки.

— Та яка в біса різниця?

— Він був на дівчині, — розгнівано сказала вона. — Він тримав її за шию й не зупинився б…

— Тож ти вирішила спалити всі шанси на те, щоб вижити біля Червоних скель?

— Бляха, Кітаю, призахідники не прийдуть.

— Але ж вони ще тут, хіба ні? Якби їм і справді було б начхати на нас, вони зібралися б і відпливли. Тобі це не спадало на думку? Коли тебе притискають до стіни, то є величезна різниця між нулем і одним відсотком, але ні, ти радше подбаєш, щоб це точно був нуль…

Її щоки спалахнули.

— Я не думала…

— Ну звісно, що ти не думала, — випалив Кітай. На його кулаках побіліли кісточки. — Ти ніколи не думаєш, правда? Ти завжди влазиш у кожну бійку, яку схочеш і коли захочеш, і срати хотіла на наслідки…

Жинь підвищила голос.

— Ти волів би, щоб я дозволила її ґвалтувати?

Кітай замовк.

— Ні, — сказав він після довгої паузи. — Вибач, я не… Я не це мав на увазі.

— Сумніваюся.

Він затулив обличчя долонями.

— О боги, мені так страшно. І тобі не обов’язково було його вбивати, ти могла…

— Знаю, — сказала Жинь. Вона почувалася спустошеною. Прилив адреналіну вивітрився. Тепер їй хотілося тільки впасти. — Я знаю, я не подумала, я побачила, що відбувається, і просто…

— Тепер і моє життя на кону.

— Мені прикро.

— Знаю, — зітхнув він. — Я не думав… Ти не мусила… Гаразд. Усе гаразд. Я розумію.

—