Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

поцілувати Марка, та він пішов до кухні. Я сумно зітхнула і пішла. Виходячи з будинку, я крізь вікно побачила сусідів, що сиділи в їдальні, закінчуючи вечерю. Вигляд у них був щасливий. Уперше подумала собі, що інші подружні пари, мабуть, почуваються ліпше, ніж ми.

Сіла до службового автомобіля, ввімкнула маяк і зникла в нічній темряві.

Дерек Скотт

Четвер, 13 жовтня 1994 року. День, коли все похитнулося.

На повному ходу ми підкотили до автозаправки. Не можна було допустити, щоб Тед Тенненбаум утік від нас.

Ми так захопилися переслідуванням, що забули про Наташу, яка зіщулилася на задньому сидінні. Джесс передавав мені вказівки, які надходили по радіо, я вів авто.

Ми помчали сто першою автострадою, потім сто сьомою. Тенненбаума переслідували дві патрульні машини, він намагався відірватися від них.

— Прямо, потім звертай на дев’яносто четверту, — звелів мені Джесс, — ми загородимо йому дорогу і поставимо заслон.

Я наддав ходу і помчав до дев’яносто четвертої автостради. Та коли ми виїздили зі сто сьомої, чорний автомобіль Теда Тенненбаума із логотипом на задньому склі промайнув перед самісіньким нашим носом. Я тільки встиг побачити, що він сидить за кермом. Помчав за ним. Він уже встиг добряче відірватися від патрулів. Незабаром ми побачили великий міст через річку Серпент. Ми майже наздоганяли його. Я ще дужче наддав ходу, щоб порівнятися з ним. Назустріч ніхто не їхав.

Спробував притиснути його до поручнів моста.

— Дуже добре, — сказав мені Джесс. — Так і дій.

Коли ми виїхали на міст, я крутнув кермо і вдарив Тенненбаумове авто, яке втратило керування й вдарилося об поручні. Та поручні його не зупинили — вони тріснули, й автомобіль з’їхав з мосту.

Я не встиг загальмувати.

Вантажівка Теда Тенненбаума полетіла в річку, а за нею й наша автівка.

Частина Третя

Підйом

1

Наташа

Четвер, 13 жовтня 1994 року

Джесс Розенберґ

Четвер, 13 жовтня 1994 року

Того дня, коли під час переслідування Теда Тенненбаума Дерек втратив контроль над автомобілем, а поручні розлетілися на друзки, я побачив, як ми поволі занурюємося у воду. Час наче зупинився. Я побачив, як вода вже сягає бампера. Мені здалося, ніби падіння тривало десятки хвилин, хоч насправді минуло заледве кілька секунд.

Тієї миті, коли автомобіль торкнувся води, я помітив, що не пристебнув пасок безпеки. Від струсу буцнувся головою об бардачок. В очах потемніло. Перед очима промайнуло все життя. Мої шкільні роки.

Я знову опинився наприкінці 1970-х, коли мені було дев’ять років і, після смерті батька, ми з мамою перебралися до Реґо-парку, ближче до дідуся й бабусі. Моя матінка змушена була дуже багато працювати, щоб звести кінці з кінцями, а що їй не хотілося, щоб я лишався сам після уроків, то мусив після занять іти до діда з бабцею, які мешкали на тій вулиці, де стояла і моя школа, і там я перебував, аж доки вона приходила з роботи.

Мої дід із бабцею були, без перебільшення скажу, страшні люди, та я їх дуже любив. Ні добротою вони не вирізнялися, ні чемністю, зокрема, не вміли належно поводитися, причому за всіх обставин. Улюблена фраза мого дідуся була: «Пиздюки кляті!». А бабця полюбляла казати: «Ото гівно!». Ті фрази вони повторювали цілісінький день, немов дурнуваті папуги.

На вулиці вони сварилися на дітлахів і обзивали перехожих. Спершу лунало «Пиздюки кляті!», а потім «Ото гівно!».

У крамницях вони допікали до живого продавцям. «Пиздюки кляті!» — казав урешті дідусь. А бабця додавала: «Ото гівно!».

Біля кас у супермаркетах вони, нітрохи не соромлячись, лізли поперед черги. Коли покупці протестували, дідусь казав їм: «Пиздюки кляті!». Коли ж ті покупці мовчали з поваги до похилого віку, дід однаково казав: «Пиздюки кляті!». А потім, коли касирка сканувала штрих-коди на їхніх товарах і називала суму, бабця казала: «Ото гівно!».

Під час Геловіну, коли діти мали необережність подзвонити в їхні двері, щоб, як належало, їм дали цукерок, дід із гуркотом відчиняв і гаркав: «Пиздюки кляті!» — а бабця вискакувала і виливала на них відро холодної води, вигукнувши: «Ото гівно!». І та малеча в мокрісіньких святкових костюмах з плачем розбігалася нью-йоркськими вулицями, де стояла холодна осіння пора і можна було вхопити не лише грип, а й запалення легень.

Крім того, дід із бабцею були наче з голодного краю. У ресторані бабуня постійно забирала весь хліб із хлібниці й ховала його в сумочку. Дід відразу ж вимагав від офіціанта принести ще хліба, і бабця забирала собі й той. Уявляєте собі, як вони поводилися, коли офіціант їм урешті казав: «Якщо вимагатимете ще хліба, ми включатимемо його вартість до рахунку»? Я уявляю, ще й як. А далі йшла ще гірша сцена. Бабця шамкотіла беззубим ротом: «Ото гівно!» — а дід кричав: «Пиздюки ви кляті!» — й кидав шматки хліба офіціантові в обличчя.

Коли з ними розмовляла моя матінка, то балачка зводилася переважно до фраз «Ану годі!», або «Поводьтеся пристойно!», або «Не ганьбіть мене!» і навіть «Та хоч при Джессові стримуйтеся!».

Коли ми поверталися від них, мама казала, що їй соромно за своїх батьків. А ось я не мав чого їм закинути.

Коли ми перебралися до Ріґо-парку, я мусив поміняти школу. За кілька тижнів після того, як пішов до нової, один мій однокласник заявив:

— Ти звешся Джесс, як ото Джессіка!

І не минуло й чверть години, як те моє прізвисько поширилося в усіх усюдах. І цілісінький день я тільки й чув, як мені гукали:

— Дівчатко Джесс! — або: — Дівчисько Джессіко!

Того дня я прийшов зі школи, плачучи від приниження.

— Чого це ти пхинькаєш? — шорстко запитав дідусь, коли я переступив поріг. — Якщо хлопчик плаче, то він дівчинка.

— Однокласники кажуть на мене Джессіка, — поскаржився я.

— От бачиш, вони правду кажуть.

Дід провів мене до кухні, де бабця саме готувала мені пополуднувати.

— Чому він скиглить? — запитала вона дідуся.

— Бо товариші прозивають його дівчиськом, — пояснив дідусь.

— Пхе! Якщо хлопчик плаче, то він і є дівчисько, — сказала бабуня.

— Ось бачиш! — сказав дідусь. — Усі згодні.

Та оскільки те на мене не впливало, дід із бабою почали давати мені корисні поради.

— Набий їх! — порадив мені дід. — Покажи їм!

— Авжеж, утри їм маку! — закивала бабця,