Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

— Можна йти далі, — бадьоро скомандував Леворд.

Порівнявшись із рунами, я побачив на підлозі уламки тригранних металевих наконечників, а також десятки дерев’яних обрубків, які стирчали зі стіни. У мене аж мурахи забігали по тілу, уявляю щоб було зі звичайною людиною, якби усі ці списи дісталися їй, тут навіть броня Ведмедя не канала.

Позаду пролунало кілька гучних металевих ударів, котрі невдовзі злилися в нескінченний гуркіт. У Ведмедя з Варлаксом був свій бій і здорованям зараз доводилося несолодко. Скільки часу вони там зможуть протриматися, ніхто не знав, але швидше рухатися було не можна — пастки, шарг їх забери.

 Наступний набір рун перетворив стіни на дзеркала з яких потяглися мерзенні щупальця, що спробували оповити захисника й затягнути його в середину.

Якби на місці захисника опинилася звичайна людина, на цьому б її життєвий шлях і закінчився, але призвана Левордом істота просто виявилася занадто великою і дзеркала не змогли вмістити в себе її тіло. Тож, витративши весь свій запас енергії, вони незабаром зникли, повернувши стінам їх первісний вигляд.

Попри деактивовану захисником пастку, я стрибком перетнув цю моторошну ділянку. За спиною пролунав смішок Рааля. Але мені було байдуже, адже, як казав наш сивочолий викладач з ОБЖ: «Запам’ятайте, синки, краще перебздіти, аніж недобздіти», що в умовах нового "дивовижного"  світу й цієї печери зокрема, було явно не зайвим.

Холод також виявився безсилим проти захисника, втім як і полум’я, що незабаром огорнуло його непроникною стіною вогню та жару. Нам, навіть довелося спішно відступити, а потім ще чекати кілька хвилин, поки температура спаде до прийнятної.

На жаль, але покликана Левордом істота, майже невразлива до стихій, виявилася цілком вразливою до впливу стандартної зброї. Масивні стріли, що одночасно вдарили з різних напрямків і під різним кутом, усе ж таки відшукали проломи в її захисті. Тепер нашому тральнику доводилося пересуватися, використовуючи, як милицю, масивний хвіст.

Ще однією серйозною травмою для захисника обернулася зустріч із металевим тараном, що виринув із ніші на стелі, до якої кріпився за допомогою  джуту. Удар було прийнято на щит, але інерція від удару виявилася такою, що хвіст захисника підігнувся й істота розпласталася на підлозі. Встати в нього вийшло тільки за допомогою відростків, на кінцях яких були гострі жала. Встромивши їх у стіни, захисник усе ж зміг піднятися і навіть сяк-так пересуватися. При цьому щит довелося перехопити нижньою кінцівкою, а меч викинути на підлогу, от тільки щойно сталевий клинок торкнувся землі, як одразу перетворився на попіл.

Я з острахом подивився на те місце, чекаючи чергового підступу, але Рааль мене заспокоїв пояснивши, що викинутий меч — це стандартний спосіб розвіяти зброю, яка є частиною призваної істоти.

На жаль, запас міцності захисника закінчився якраз на останній пастці, за якою вже можна було розгледіти темну печеру. Порівнявшись з умовною лінією входу, захисник моментально був обплетений по руках і ногах ліанами, що потягнулися до нього з від усіх боків. Їх темно-зелені стебла випустили чорні, як смола жала, намагаючись пробити броню. На щастя, хітиновий панцир захисника зумів витримати натиск. Та тільки смертоносні рослини на цьому не заспокоїлися. Вони продовжили обплітати істоту, шукаючи вразливі місця, а таких, на жаль, на тілі захисника вже було більш ніж достатньо.

У проломи броні, залишені стрілами, тараном та іншими предметами, одразу проникали відростки й вчепившись у плоть, випускали гострі шипи. Минуло буквально кілька хвилин і хітиновий титан склався, немов хмарочос, зруйнований вибухом. Втім, і самі відростки незабаром втратили ознаки життя, повиснувши пожухлими стеблами. Аби пройти далі, нам довелося прорубати дорогу крізь них. Добре, хоч це виявилося нескладно, ліани з легкістю піддавалися ударам меча.

Вибравшись із тунелю, ми потрапили в зал, розміри якого не змогли оцінити, навіть попри додаткові чотири вогняні диски, що одразу повисли у нас над головами. За минулий час Алія змогла відновити частину запасів ефіру, тож тепер її вистачило б навіть на кілька бойових заклинань.

Єдине, про що можна було з упевненістю говорити, так це про надзвичайну висоту стін, які сягали вгору на сотні, а може, навіть і тисячі кроків. Досить складно визначити реальну висоту, спостерігаючи знизу за крихітною плямою тьмяного світла, що ледь мерехтила у височині.

— Тан, Рааль, залишаєтеся біля входу, у разі появи шаргів, кричіть.

— Зрозумів, — киваю головою, усе ж таки в обох наших світах — це тотожні жести, тільки тут його потрібно доповнювати, прикладеною до грудей, рукою.

— Схоже, із захисником покінчено, — задумливо промовив альбінос.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Алія.

— Те, що навичка призову захисника кудись зникла.

— Як таке можливо? — у голосі Алії прозвучали нотки тривоги та сумніву. — Невже ти хочеш сказати…

— Так! Ліана, що знищила захисника, розірвала наш із ним зв’язок. Руни в цьому тунелі, як і руни, накреслені на дні болота народження, мають іншу, чужу для цього світу силу, і вона відрізняється від сили, дарованої нам Великою Зміною.

Подібні випадки описувалися в сувоях, що оповідають про могутність женців. А це означає, що вони вже проникли в наш світ.

— Тоді чому ховаються в цьому всіма забутому краї? Чому тільки шарги та гнорли?

— Не знаю, Алія, гадаю, якщо ми знайдемо спосіб піднятися, то зможемо отримати відповіді й чим швидше ми це зробимо, тим краще. Потрібно обійти зал, десь тут мають бути сходи або щось, що може їх замінити. Мірг, ми з Алією обійдемо ліворуч, ти — праворуч.

І вони розійшлися, залишивши нам один із вогняних дисків, направив його так, аби він освітлював тунель.

Втомлені, ми з Раалем упали на тому місці, де стояли, не відводячи очі від чорної порожнечі тунелю. На жаль, ліани обмежували видимість, і спостерігати ми могли, лише через вузький, прорубаний прохід.