Читати книгу - "Інститут"

щось знала про біноміальну теорему, та це було давно.

Герб продовжив:

— Коли Люк приходить додому, то поводиться як усі інші. Як поробить домашнє завдання і виконає хатні справи, то запускає свій «ікс-бокс» чи йде надвір грати в баскетбол зі своїм другом Рольфом. І досі дивиться «Губку Боба Квадратні Штани». — Герб подумав і додав: — Хоча зазвичай це робить із книжкою на колінах.

«І це правда», — подумала Айлін. Зовсім нещодавно — «Принципи соціології». До того — Вільям Джеймс. До нього — «Велика книга АА», а ще до того — повне зібрання творів Кормака Мак-Карті[25]. Він читав, мов корова пасеться на пасовиську — рухається туди, де трава зеленіша. Герб це волів ігнорувати, бо його лякала химерність ситуації. Айлін також цього боялася, і тому, мабуть, нічого не знала про те, що Люк проходить курс з історії Балкан. Він їй не розповідав, бо вона не питала.

— У нас тут є генії, — сказав Ґрієр. — Власне, відсотків п’ятдесят учнівського складу Брода можна вважати геніями. Але вони обмежені. Люк не такий, бо він — глобальний. Не просто одна дисципліна, а все на світі. Не думаю, що він колись професійно гратиме в бейсбол чи баскетбол…

— Якщо вдасться в мене, то буде занизьким для професійного баскетболу. — Герб усміхався. — Хіба тільки стане черговим Спадом Веббом[26].

— Ш-ш-ш, — урвала чоловіка Айлін.

— Але грає він із запалом, — продовжував Ґрієр. — Йому подобається спорт, і він не вважає, що марнує на нього час. Тюхтієм його не назвеш. Він добре ладнає з товаришами. Не інтроверт, без жодних розладів емоційної діяльності. Звичайний американський хлопчик помірної крутості, який носить футболки з рок-гуртами і бейсболки козирком назад. У звичайній школі він, певно, був би не таким крутим, бо казився б від щоденної тягомотини, але думаю, що й там у нього було б усе гаразд, він би просто займався самоосвітою. — Тут Ґрієр поспішно додав: — Тільки не раджу вам перевіряти це на практиці.

— Ні, ми раді, що він тут навчається, — відповіла Айлін. — Дуже раді. І ми знаємо, що він хороша дитина. І любимо його до нестями.

— І він вас любить. Я мав із Люком кілька бесід, і він дуже недвозначно про це говорив. Нечасто знайдеш таку обдаровану дитину. Ще більша рідкість, коли ця дитина настільки врівноважена і свідома, тобто сприймає зовнішній світ так само адекватно, як і свій внутрішній.

— То як проблем немає, чому ми тут? — спитав Герб. — Тільки не подумайте, я зовсім не проти слухати, як ви співаєте славу моєму синові. Я, до речі, і в «коняку»[27] в нього досі виграю, хоч Люк досить пристойно кидає гаком.

Ґрієр відкинувся на спинку крісла. Усмішка зникла з обличчя.

— Ви тут тому, що ми вже майже вичерпалися в плані того, що можемо Люкові дати, і він це знає. Він виявив зацікавленість у тому, щоб навчатися в коледжі, і в доволі оригінальний спосіб. Йому б хотілося опанувати інженерну спеціальність у Массачусетському технологічному інституті, що в Кембриджі, а також англійську філологію в Емерсоні, що по інший берег ріки, в Бостоні.

— Що? — перепитала Айлін. — Одночасно?

— Так.

— А як же академічний тест[28]? — спитала Айлін, бо більше нічого на думку не спадало.

— Він у нього наступного місяця, у травні. У школі «Норт-ком’юніті». Йому цей тест скласти — раз чхнути.

Айлін подумала, що треба буде спакувати Люкові ланч. Бо вона чула, що їжа в кафетерії Норт-кому просто огидна.

Вражений Герб секунду помовчав, а потім сказав:

— Містере Ґрієр, нашому синові дванадцять. Йому, власне, тільки минулого місяця виповнилося дванадцять. Може, він і розуміється на Сербії, що ті секретні агенти, але вуса він собі тільки за три роки відростить. Ви… це…

— Я розумію, як ви почуваєтесь, і цієї розмови взагалі не було б, якби мої колеги консультанти й решта викладацького складу не вважали, що він в академічному, соціальному та емоційному плані готовий до такого навчання. І так, в обох університетах.

Заговорила Айлін:

— Я не пущу дванадцятирічного хлопчика на інший кінець країни, щоб він жив із дорослими студентами, які вже можуть випивати й по клубах ходити. Якби в нас там були родичі, в яких він міг би зупинитися, то все було б інакше, але…

Ґрієр кивав у такт її словам:

— Я розумію і цілком із вами погоджуюсь, і Люк також знає, що він іще не готовий до самостійного життя, хоча б і під наглядом керівництва. У нього нема ілюзій з цього приводу. Проте поточна ситуація його дедалі більше розчаровує й засмучує, бо він спраглий до знань. Власне, вже змучений спрагою. Не знаю, що то за надзвичайний пристрій у нього в голові — ніхто з нас не знає, старий Флінт, певно, підійшов найближче до розгадки, коли говорив про Ісуса й старців, — але коли я намагаюсь уявити цей пристрій, то на думку спадає величезний, блискучий механізм, який працює всього на два відсотки своєї потужності. Максимум — на п’ять. Але оскільки це людський механізм, то він відчуває… спрагу.

— А ще сум і розпач? — додав Герб. — Гм. Цього ми за ним не помічали.

«Я помічаю, — подумала Айлін. — Не завжди, але час від часу. Так. Тоді, як торохтять тарілки і двері зачиняються самі собою».

Вона уявила величезний блискучий механізм Ґрієра — такий здоровенний, що зайняв би три чи навіть чотири будівлі розміром із якийсь складський комплекс. А над чим, власне, цей механізм працює? Наразі, мабуть, виготовляє паперові склянки чи штампує алюмінієві таці для фастфуду, не більше. Так, вони мають забезпечити Люка кращими умовами, та чи аж такими?

— А як щодо Університету Міннесоти? — спитала вона. — Або Конкордія в Сент-Полі? Якби він пішов в один із цих закладів, то зміг би жити вдома.

Ґрієр зітхнув.

— Це все одно, що забрати його з Брода й перевести до звичайних старших класів. Ми з вами говоримо про хлопця, для якого звична шкала коефіцієнта інтелекту не підходить. Він знає, де хоче навчатися. Він знає, що йому треба.

— А я не знаю, що нам із цим робити, — сказала Айлін. — Він, певно, і гранти на навчання в цих університетах зможе отримати, але ж ми працюємо тут. І грошей в нас небагато.

— І ось тепер — про це, — відповів Ґрієр.

2

Коли цього ж дня після обіду Герб і Айлін повернулися до школи, Люк тусив на під’їзній доріжці з чотирма іншими дітьми: двома хлопцями й двома дівчатами. Вони сміялись і жваво розмовляли. Як на Айлін, вони нічим не відрізнялися від звичайних дітлахів: дівчата — в спідницях і леґінсах, пуп’янки грудей тільки починали розквітати, Люк зі своїм другом Рольфом — у мішкуватих вельветових штанах, що цього року стали писком юнацької моди, і у футболках. На Рольфовій було написано «ПИВО — ДЛЯ ПОЧАТКІВЦІВ». У руках він тримав віо­лончель у стьобаному чохлі й виробляв навколо неї щось на кшталт танцю на пілоні, розпинаючись при цьому чи то про весняний бал, чи то про теорему Піфагора.

Люк помітив батьків, затримався рівно на стільки, щоб виконати складне рукостискання з Рольфом, а тоді схопив свій наплічник і пірнув на заднє сидіння «4-раннера» Айлін.

—