Читати книгу - "І не лишилось жодного"

важкі повіки.

Підсунув він Сетону отакезну свиню!

Злегка покрякуючи від ревматизму, суддя Ворґрейв вибрався на ліжко й вимкнув світло.

IV

У їдальні, на першому поверсі, стояв приголомшений Роджерс.

Він дивився на порцелянові фігурки в центрі столу.

– Дивна штука! Я міг би заприсягтися, що їх було десять, – пробурмотів він.

V

Генерал Макартур перевертався з боку на бік.

Сон не приходив.

У темряві він бачив перед собою обличчя Артура Ричмонда.

Йому Артур подобався, чорт, він навіть захоплювався Артуром. Він зрадів, що той юнак і Леслі сподобався.

Леслі була така примхлива. Він знайомив її з багатьма хорошими хлопцями, а Леслі просто крутила носиком і називала їх занудами. «Нудно» – і так постійно.

Але Артур Ричмонд не здався їй нудним. Вони одразу ж знайшли спільну мову. Обговорювали п’єси, музику, фільми. Вона дражнила Артура, кепкувала з нього, навмисно виводила із себе. І він, Макартур, радів, думаючи, що його дружина виявляє материнський інтерес до хлопця.

Авжеж, материнський! Він, дурень, забув, що Річмонду було двадцять вісім, а Леслі – двадцять дев’ять.

Він кохав Леслі. І зараз бачив перед очима її постать. Обличчя у формі серця, жваві очі насиченого сірого кольору, густе каштанове кучеряве волосся. Він кохав Леслі й повністю довіряв їй.

І там, у Франції, посеред пекла війни, він думав про неї, витягнувши її фотографію з нагрудної кишені свого мундира.

А тоді він дізнався!

Сталося саме так, як часто пишуть у книжках. Лист у іншому конверті. Вона написала їм обом і поклала листа до Ричмонда в конверт, заадресований чоловіку. Навіть зараз, після стількох років, він відчув той шок… і біль.

Боже, як було боляче!

І все це деякий час тривало. Це було зрозуміло з листа. Спільні вихідні! Остання відпустка Ричмонда.

Леслі… Леслі та Артур!

Клятий юнак! До біса його постійні усмішки, його жваве «Так, сер». Брехун і лицемір. Крадій чужих дружин.

Вона виникала поступово, ота холоднокровна жага вбивства.

Він зміг поводитися, як завжди, не виказуючи себе. Намагався ставитися до Ричмонда, як і раніше.

Вдавалося? Так йому здалося. Ричмонд нічого не підозрював. Спалахи гніву не були рідкістю тут, де в кожного від напруження здавали нерви.

Тільки молодий Армітейдж кілька разів дивно поглянув на нього. Попри свій юний вік, він був дуже тямущий. Можливо, Армітейдж здогадався… коли прийшов час.

Він навмисно послав Ричмонда на неминучу смерть. Тільки диво могло повернути його цілим і неушкодженим. Дива не сталося. Так, він послав Ричмонда на смерть і не шкодував про це. Усе відбулося дуже легко. Помилки на фронті допускалися постійно, офіцерів часто посилали на смерть без необхідності. Повсюди сум’яття, паніка. Можливо, згодом і говорили, що старий Макартур втратив самовладання, серйозно прорахувався і пожертвував кількома своїми найкращими людьми.

Але молодий Армітейдж був не з таких. Він дивився на свого командира якось дивно. Очевидно, здогадувався, що Ричмонда свідомо відправлено на смерть.

(Після закінчення війни Армітейдж проговорився?)

Леслі не знала. Леслі поплакала за своїм коханцем (як він здогадувався), але коли він повернувся в Англію, сльози вже висохли. Він ніколи не говорив їй, що викрив її. Вони продовжували жити разом… та Леслі більше не була тією, справжньою. Три чи чотири роки потому вона захворіла на двостороннє запалення легень і померла.

Багато часу минуло відтоді. П’ятнадцять… шістнадцять років?

Пізніше він покинув службу й оселився в Девоні. Купив крихітну хатинку, про яку завжди мріяв. Хороші сусіди, живописне місце. Трохи полював, рибалив.

Щонеділі ходив до церкви. (Та не в той день, коли читали притчу про те, як Давид відправив Урія у найзапекліший бій. Він не міг слухати її. Йому ставало якось незатишно.)

Усі ставилися до нього доброзичливо. Тобто спершу. Пізніше в нього з’явилося неприємне відчуття, що люди говорять про нього за його спиною. Вони дивилися на нього наче по-іншому. Наче щось почули про нього, якісь брехливі плітки.

(Армітейдж? Макартур допускав, що то Армітейдж розпатякав.)

Після того він почав уникати людей, замкнувся в собі. Неприємно відчувати, що люди обговорюють тебе.

Але все це було так давно… Як… Як це безглуздо тепер. Леслі розчинилася в нікуди, та й Артур Ричмонд теж. Ніщо з того, що тоді сталося, більше не мало значення.

Проте через це Макартур вів самотнє життя, уникав колишніх армійських побратимів.

(Якщо Армітейдж комусь розповів, вони довідались.)

А тепер, сьогодні ввечері, таємничий голос викрив ту стару історію.

Чи справився він із собою? Виявив витримку? Чи виявив необхідні почуття: обурення й огиду, а не почуття провини та розгубленість? Важко сказати.

Звісно, ніхто не сприйняв обвинувачення всерйоз. До того ж, там було багато нісенітниць, просто висмоктаних з пальця. Узяти хоча б ту чарівну дівчину. Голос звинуватив її в утопленні дитини! Маразм! Такі звинувачення міг придумати тільки якийсь псих!

Чи Емілі Брент, до речі, племінниця старого Тома Брента, який служив із ним в його полку. Її звинувачено у вбивстві! Таж з першого погляду видно, що ця жінка – сама побожність, вона з тих, що спілкуються тільки з пасторами.

До біса дивно все це! Якесь безумство, не менше.

«Відтоді, як ми прибули сюди… а коли це було? Чорт, це ж було сьогодні пополудні! Здається, набагато довше.

Цікаво, коли ми звідси поїдемо?

Звичайно, завтра, коли з материка прибуде моторний човен».

Дивно, та в цей момент він не надто прагнув покинути острів… Повернутися на велику землю, у маленьку хатинку, до всіх неприємностей і клопотів. Через відчинене вікно він чув, як хвилі розбиваються об скелі. Шум потроху наростав, вітер посилювався.

Він подумав: заспокійливі звуки, тиха місцина.

Найкраще в острові те, що коли потрапиш сюди, то далі піти не зможеш… Ти дійшов кінця усього…

Раптом він зрозумів, що не хотів покидати острів.

VI

Віра Клейторн лежала в ліжку, втупившись широко розплющеними очима в стелю.

Лампа горіла поруч із ліжком. Віра боялася темряви.

Вона думала:

«Г’юґо… Г’юґо… чому я відчуваю, що ти так близько сьогодні ввечері? Десь дуже близько…

Де він зараз? Я не знаю. І ніколи не дізнаюся. Він просто пішов… зник із мого життя».

Не думати про нього не вдавалося. Він був занадто близько. Вона мусила думати про нього, пригадати…

Корнволл…

Чорні скелі, м’який, золотистий пісок. Місіс Гамільтон, дебела, весела. Сиріл, що пхинькає, тягнучи її за руку.

«Я хочу допливти до скелі, міс Клейторн. Чому мені не можна плисти до скелі?»

Озираючись, вона стрічається поглядом із Г’юґо, що спостерігає за нею.

А вечорами, коли Сиріл уже був у ліжку:

«Вийдемо на прогулянку, міс Клейторн?»

«Гадаю, так».