Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

трійця дізналася, що сьогодні вранці трапилося дещо прикре. Інформації було обмаль: чи то хтось перебрав напередодні з питвом й отруївся, чи то когось по-звірячому відлупцювали. Хтось із мешканців гуртожитку викликав «швидку», й бідолаху госпіталізували з відверто кепським прогнозом.

Більшість студентів були в шоці, бо добре розуміли, чим загрожує така ситуація. О, це вже був не просто «зальот», тут по-справжньому тхнуло армією, колючим дротом і комендантською годиною в буквальному сенсі цих слів. Комендант Корчинський і без того був не в захваті від занадто поширеної, як на його думку, демократії в університеті. А тепер, коли на підконтрольній йому території стався інцидент, про який треба звітувати перед керівництвом, він узагалі озвіріє й перетворить «шістку» на справжній концтабір.

Комендант, до речі, вже неодноразово намагався довести слушність таких заходів на зібраннях керівництва вишу. Однак раніше його осаджували колеги, мотивуючи тим, що «ми все-таки університет європейського рівня і нам зась опускатися до тотального контролю, наче в оруелівській Океанії». Наразі ж, якщо Корчинського звинувачуватимуть у поганому стані роботи, він матиме, чим відбиватися.

До біса розлючений, Родіон Корчинський увалився до свого кабінету на першому поверсі хвилин за десять до того, як Макс, Остап і Сергій переступили поріг холу гуртожитку. Ймовірно, у справу втрутився таки Всевишній, вберігши цю трійцю від зустрічі на сходах. Під час якої точно вдарив би справжній грім, а слідом на їхні голови впало б невмолимо жорстоке покарання.

Макс і Сергій – ще так-сяк, але Остапові ця зустріч загрожувала серйозними проблемами. Він і без того значився у «чорному списку» на виліт із вишу через свою невгамовну любов до веселощів. І якби Корчинський зустрівся з ним особисто й переконався, що той укотре прогулює заняття, то точно повісив би на хлопця всіх наявних собак. Тому, попри чутки про вранішній інцидент, Остап невимовно радів, що все зрештою зайшло не так вже й далеко, адже вночі хтось міг викликати поліцейський патруль чи, що ще гірше, пожежників. Тоді комендант зібрав би у своєму кабінеті абсолютно всі «одіозні елементи» і виселив би їх з гуртожитку до бісової мами. Знехтувавши будь якими доказами й виправдуваннями. А виселення, у свою чергу, порушило б питання про успішність студента – врятувати його могли хіба що гарні оцінки й не менш гарні рекомендації викладачів. Проте з цим у Мафіна, шанувальника альтернативної історії, були негаразди, тож він знав, що захищати його нікому.

Вдоволені тим, що уникли халепи, хлопці заскочили до чотириста чотирнадцятої і принишкли там, мов миші. Утім, саме так зараз робила більшість мешканців гуртожитку. Загальну тишу на поверсі порушували тільки невдоволені голоси чергових, яким було ой як непереливки. Прибирати гармидер, відмивати підлогу від висохлого розлитого пива й блювотиння, чистити наче навмисно загиджені вбиральні – все це само по собі може вважатися жорстоким покаранням. А тут ще й статус головних винуватців спільного гріха, що їм надав комендант.

Застеливши ліжко, Макс умостився на ньому й втупився поглядом у стелю. Складно сказати, про що він наразі думав, однак його очі поступово порожнішали. Здавалося, що навіть подих хлопця уповільнився. Це було справжнє самозанурення, роздуми над чимось глибоко особистим і насправді важливим.

Сергій всівся на Мафіновому ліжку поряд з його власником. Він то поглядав у вікно, то намагався розчути, про що теревенять у коридорі чергові. Тоді як Мафін, уже трохи заспокоївшись, вочевидь, ні про що не думав, принаймні не виказував цього. Просто запитально дивився на Сергія. Яка б там атмосфера не панувала на їхньому поверсі, тут і зараз існувала значно цікавіша справа. І саме вона тепер поглинула всю увагу хлопця.

«МакБук Про».

Допис на Сергієвій сторінці вони перечитали безліч разів. Повна версія виглядала так:

«Вітаємо! Ви виграли “MacBook Pro” від Apple!

Друзі! У нас є переможець, який отримає новенький ноутбук від компанії Apple! Це Sergiy Znayda!

Вітаємо Вас, Sergiy! І нагадуємо: Вам необхідно терміново зв’язатися з нашою сторінкою й надіслати повну поштову адресу або завітати в один із магазинів мережі “Алло”.

Згідно з умовами конкурсу Ви маєте дати знати про себе протягом трьох днів з моменту отримання повідомлення. В іншому разі переможцем стане наступна людина за списком.

Дякуємо за активну участь у розіграші, а всім, хто не виграв, радимо не засмучуватися, адже вже скоро розпочинаються розіграші інших подарунків від мережі магазинів “Алло”. Їх у нас дуже багато!»

Як доказ автентичності повідомлення під текстом допису красувався скріншот із random.org з переліком учасників.

Повідомлення спочатку викликало у хлопців шалену бурю емоцій. Однак тепер, залишившись на самоті, коли їх оточували лише чотири стіни та стеля над головою, радісні почуття почали перетворюватися на знервованість, спровоковану нерозумінням того, що відбувалося. Це, перш за все, стосувалося Сергія.

З коридора до них періодично долітало багатоповерхове матюччя й сварня чергових між собою.

– Ти щось пам’ятаєш про цей конкурс? – нарешті спитав Остап у приятеля.

Той тримав у руці телефон, знову й знову перечитуючи повідомлення і не маючи віри власним очам.

– Ти, вочевидь, побачив інформацію про конкурс і пристав на умови.

Остап питально поглянув на приятеля, але у відповідь той лише скривив рота й знизав плечима, що можна було вважати за «не знаю, не пам’ятаю».

– Це ж стандартна схема: вподобай сторінку, пошир інформацію про конкурс на власній сторінці й напиши якийсь коментар. Потім «рандом» обирає переможців. Коротше кажучи, ти й сам все це знаєш, бо любиш таку маячню.

– Як бачиш – не маячню,– виправив Сергій.

Він знову задивився у вікно. Складалося враження, ніби його щось дуже напружує, але що саме – невідомо. Трохи згодом він додав:

– Це по-перше. А по-друге, я взагалі не пам’ятаю, щоб щось таке поширював.– Він ковзнув очима по екрану свого «Самсунга».

– Поширював чи не поширював, це легко перевірити.– Остап хотів був узяти у нього телефон, але Сергій не дозволив.

– Я сам,– сказав він.

Остап не зводив очей з екрана – так само, як і Сергій. Передусім відкрилася купа світлин із вчорашньої вечірки. Далі потяглися розшарені малюнки й жарти з груп на кшталт «Общєства нудних прєстарєлих мізантропов». Ще далі висіли фото з аудиторій і кілька дописів на політичні теми. Загалом Знайдин життєпис нічим не відрізнявся від десятків тисяч подібних сторінок. І так само, як його однолітки, він іноді брав участь у тих чи інших конкурсах, що обіцяли чудові подарунки фактично задарма.

Аж ось раптом:

«Друзі! Увага!

У нас знову супер #розіграш від