Читати книгу - "Темні таємниці"

class="p1">– Вибачте.

– Отак. Слухаємо тебе.

– Для чого я тут? Чому ви мене тримаєте?

– Для твого ж блага. Твоє завдання зараз – дихати свіжим повітрям. Тут унікальне повітря. Мікроклімат лікувальний. Дурні люди, не знають нічого. Їм у нас тут глушина. А можуть же тут, у глушині, до ста років жити. Тому гуляй, Яно. Поводься тихо. Їж, пий, тут усе здорове. І давай надалі без дурних питань.

Частина друга

Проклята дорога

1

Ольга хотіла вибратися раніше.

Прямо сказала: не хоче мандрувати у спеку, треба хоч трошки захопити прийнятної для неї температури. Чотар заспокоїв: казки в тих краях, може, і страшні, зате погода – не аж така. Чекав на неї біля своєї хвіртки, зовсім не схожий на себе вчорашнього. Світлі штани, у тон їм – сорочка із закасаними рукавами, м’які мокасини й шкарпетки. На плечі тримав велику дорожню сумку, у руці – елегантну, явно ручної роботи ковіньку.

– Довго ходити втомлююся, – пояснив. – Звикнути вже час, а бачте…

Він поставив сумку в багажник, глянув на Ольгу, і та спершу подумала: оцінює її, отже, не такий уже й ведмідь, яким хоче виглядати. Та наступної миті Вадим пояснив, що цікавить.

– Дарма так легко вдяглися. Узяли щось із собою?

Ольга була в темних штанах, сандалях і коричневій непрозорій блузці-безрукавці.

– Ми ж не збираємося на пару вештатися лісом.

– Комарі, – відповів Чотар коротко. – Там болота довкола. Де не вони – там водойми. Гризтимуть усюди.

– То заїдемо кудись, куплю собі куртку. Хоча могли б раніше сказати, учора ще. Тільки час марнуємо, – вона не приховувала роздратування.

– Кудись поспішаєте?

Заспокоїти Ольгу могла тільки цигарка.

– У мене донька зникла. Ви забули нашу мету, – сказала, закуривши.

– Навіть якщо зараз притопимо на повну й долетимо до місця, а не доїдемо, швидше ваша Яна не знайдеться.

– Ви знущаєтесь.

– Чого б тоді їхав із вами?

– Маєте власний інтерес.

– Який?

– Не знаю.

– Докуріть поки, – Чотар зіперся на ковіньку. – Правду кажете, є у мене власний інтерес. Смерті, причину яких ті, кому слід, ніколи не встановлять. Забагато зайвого довкола типових, на перший погляд, дорожніх трагедій. Одна річ – людина потрапила під машину десь на шосе. Зовсім інша – під супровід казки про якусь прокляту дорогу. Ще й страшилку про упиря приліпили.

– Зрозуміла, – Ольга затягнулася, випустила дим убік. – Набридло морочитися з копченою рибою. Вам нудно, Вадиме Чотар. Моя історія для вас – привід поміняти обстановку, розважитись. Тільки для мене все значно серйозніше.

– Думайте, що завгодно. Для мене теж усе серйозно. Дуже кортить змусити колишніх колег підняти зади й виконувати свою роботу. Знаєте, коли я тільки прийшов у розшук, бардака вистачало. Але він інший був. Отак запросто жодну справу без уваги не лишали. Тим більше – таку дивну.

– Уже зрозуміла професійний рівень поліції.

– Знову помилка, – мовив терпляче. – Різні є люди. Не всі професіонали пішли. Прийшли не тільки бевзі. Але жодного Ван Гельсинґа.

Ольга похлинулася димом, закашлялася.

– Кого-кого?

– Ага. Я дійсно не схожий на того, хто читає, дивиться кіно й слухає музику, – Чотар переможно посміхнувся. – Буває. Доктор Ван Гельсинґ – винищувач вампірів. Полював на графа Дракулу. Приносили таку книжку в лікарню, коли мене латали після… – він похлопав себе по лівому стегну. – Потім удома лежав, фільм по телевізору глянув. Що іще робити.

– Нічого такого поганого про вас я не думала, – Ольга кинула недопалок, утоптала носаком у землю.

– Ось і кажу: у поліції за упирями ганятися нікому. А тому, хто заговорить про різні там прокляті дороги, випишуть направлення в дурку.

– Отже, ви мисливець на вампірів, – криво посміхнулася. – Чи уявляєте себе таким.

– Простіше все, Ольго. Не люблю незрозумілого. На відміну від інших, хочу пояснити бодай собі. Ну, потіштесь також: правду кажете.

– Тобто?

– Остогидла риба. Вважайте, знайшов привід узяти вихідний. Потрібне з корисним.

– Приємне, – виправила.

– Навряд чи матимемо багато приємностей, – сказав серйозно. – І таке ще. Ви на Волині. У нас тут не дуже люблять поспішати. Приказку знаєте? Волиняк повільно запрягає, та швидко їде. Тож пускайте знову за кермо.

Замість відповіді Ольга обійшла «опель» з водійського боку. – Була вже в Шацьку. Дорогу знаю. Так що довезу. Покажіть краще магазин, куртку все одно купити треба.

2

Приїхали під обід.

Ольга ще вчора замовила два номери в місцевому приватному готелі, котрі тут називали садибами. Картинки в інтернеті обіцяли затишні апартаменти у двоповерхових дерев’яних котеджах. Ввічлива дівчинка по телефону поцікавилася, на скільки діб, бо зараз усе розписане, сезон, їм нереально пощастило з кімнатами – якісь клієнти відмовилися буквально напередодні. Питання загнало в глухий кут: Ольга справді не знала, як довго доведеться стирчати в Шацьку. Дівчина делікатно наполягала, бо їм теж треба якось планувати, й Ольга заплатила наперед за чотири доби. Дуже хотіла, аби все розв’язалося раніше, та про всяк випадок домовилася про можливість лишитися ще.

Не думала, що доведеться повертатися. Коли вперше заїхала сюди з Заплавами три дні тому, ні на що не звертала уваги. Кортіло чимшвидше вирішити їхнє питання й нарешті займатися своїм. Навіть крутилося в голові: раптом Яна сама обізветься, дивним чином дізнавшись – мама примчала на допомогу. Цього, на жаль, не сталося, і тепер жінка отримала змогу зануритися в незнайомий раніше світ по маківку.

Так сталося, що Ольга Барва народилася та виросла в старій частині Києва. Її з дитинства оточували кам’яниці та асфальт. Бабусі в селі не мала, а в піонерські табори батьки її не пускали, натомість вивозячи на море, у Крим. Але так бувало лише три тижні на літо, і решту часу Оля проводила вдома, далеко від живої природи. Якось натякнула: чом би не поїхати в табір, як інші. На що мама пояснила доньці на пальцях:

– Там годують хтозна-чим. Змушують гратися з усіма в різні ідіотські ігри. І не це головна біда, доць. Ти не керуєш у тому колективі собою. Власним часом, розумієш? Живеш за складеним чужими людьми розкладом. Твої особисті, індивідуальні потреби ніхто не збирається враховувати. Лише призначають вільні години, коли можеш зайнятися власними справами. Ти ж звикла інакше жити, хіба ні?

– Ага, – тоді Ольга визнала мамину правоту.

Відтоді не лише природа, сільська місцевість, а й узагалі будь-яка провінція наганяли смуток.

Вона не відчувала малих міст, не могла вписатися