Читати книгу - "Пора серця. Листування"

без жодних вагань послугам пошти, а чи мушу чекати, доки хтось їхатиме до Парижа. Як тільки дізнаюсь, напишу Тобі, чи можу вибрати перший, простіший шлях.

Я мушу ще повідомити, що нарешті виявилася нагода побути наодинці й порозмовляти з Нані; отож, ми говорили про різне, про те різне, на чому мені залежало знати.

Мене не так вразило Твоє бажання отримати назад перстень, як ті спогади, які Ти пов’язуєш з цим. Мені було б цілком зрозуміло, що Тобі дуже залежить на тому, аби зберегти цю сімейну пам’ятку, і вже тільки тому я ні на мить не вагалася б віддати його Тобі, у мене, звичайно, не виникло б жодних сумнівів, мене б це аж ніяк не образило.

Тепер, однак, я змушена зробити висновки з натяків Нані, хоча вони й були надзвичайно тактовними, що чи Тебе, чи мене спогад про ті обставини, які супроводжували цей «подарунок», затьмарив. Підозра, яка зародилася у Твоєму серці — можливо, також і до Нані, і яку Ти висловлюєш щодо мене, видається мені такою жахливою, що я, довідавшись про це все, вже другий день мушу себе опановувати, щоб ясно мислити й не виявляти гіркоти й розпачу, який хоче мене поглинути.

Паулю, невже Ти насправді думаєш, що я могла б привласнити перстень, історію якого знала — ця історія для мене свята, і Ти не мав би так дорікати мені — ніби це була моя примха, бо я, як його побачила, відразу ж, мовляв, уподобала? Я не хочу виправдовуватися перед Тобою, я також не хочу, щоб правда була на моєму боці, бо тут не йдеться ані про Тебе, ані про мене, у кожному разі, мені не йдеться — а винятково про те, чи здатне те, що обстоюю я, устояти перед тим, що стоїть за цим перснем. І я нічого не можу сказати Тобі, окрім того, що перед мертвими, які носили цей перстень, я маю чисте сумління. Я отримала його як дарунок від Тебе, носила, а чи зберігала, завжди усвідомлюючи його значення.

Сьогодні я розумію багато речей набагато краще: я знаю, що стала Тобі осоружною, що Ти якнайглибше не довіряєш мені, однак я сповнена жалю до Тебе — бо не можу доступитися до недовіри, яку Ти маєш — я ніколи не зрозумію її — я сповнена жалю до Тебе, бо Ти, для того, щоб подолати розчарування, мусиш у своїх та чужих очах ущент знищити іншого, того, хто приніс Тобі цю зневіру.

Те, що я все ж кохаю Тебе, має тепер стосунок тільки до мене. Однак, на відміну від Тебе, я не прагнутиму в той, а чи той спосіб розірвати з Тобою стосунки, забути Тебе, а чи викреслити зі свого серця; сьогодні я знаю, що, напевно, ніколи не зможу цього зробити, і що гордість моя, попри все, від цього не постраждає, так само як і Ти колись будеш гордим, що Тобі вдалося приборкати всі думки про мене як думки про велике зло.

Не забувай, будь ласка, писати мені про свої вірші; я б не хотіла, щоб усі інші наші домовленості постраждали від особистих сутичок поміж нами.

24 {105} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 4.10.1951

Дорогий Паулю,

сьогодні я розмовляла з д-ром Шьонвізе; разом із Клаусом я відібрала вірші й маю намір надіслати їх найближчими днями до Зальцбурґу. На радіопередачу, звісно, треба буде ще почекати.

Місячник «Ворт унд Варгайт»{106} помістив Твої два вірші, «Як галузиться час…» і «Засни, а я думками в даль полину…» — на жаль, цей примірник іще не вийшов — я лише маю гранки, які мушу знову віддати. Як тільки він вийде, Ти отримаєш цей примірник.

З багатьма якнайкращими привітаннями,

Інґеборґ.

Відень, 4-го жовтня 51 р.

25 {107} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 30.10.1951

31, Рю дез Еколь

Париж, 30-го жовтня 1951 р.

Моя люба Інґе,

це життя, здається, зіткане з самих упущень, і, мабуть, краще було б не мудрувати над ними надто довго, а то інакше не вдасться зрушити жодного слова. Листи, які пробували чинити це, вертали під судомно стиснутим обмацувальним пальцем назад у сферу, з якої їх було вирвано. Отож я тепер перед Тобою у великому боргу, а та папська грамота з Лондона{108} — все, що протистоїть Твоїм листам, подарункам, зусиллям — кружляє й миготить мені в голові. Отже, пробач і поговорімо, нарешті, одне з одним.

Я хотів би дещо сповістити, повідомити — це, мабуть, найчіткіше. В Лондоні: заспокоєння, домашній затишок, сади і книги, час до часу прогулянка містом. Жодних зустрічей, окрім з Еріхом Фрідом{109}, яка освіжає та оживляє завдяки сердечності й теплу. Безсумнівно, дуже виразне, сильне поетичне обдарування. З інших відгалужень «духовного Відня» я бачив Ганса Флеша{110}, якого запросив до себе Е. Ф., позаяк я читав у нього вірші. Гільди Шпіль я, на жаль, не бачив, вона була на той час ще в Австрії. Я залишив в Еріха Фріда рукопис, який вже декілька днів мав би бути в пані Шпіль. (Кілька рядків{111} від неї свідчать про це.)

Важке повернення до Парижа: пошуки кімнати й людей