Читати книгу - "Альпійська балада"

але ніякого будинку не помітив, а побачив, як з гущавини вискочила Джулія — мабуть, вона чула їхню розмову, бо наполегливо загукала:

— Русо! Русо! Бєжаль! Русо…

Незважаючи на її крик, Іван удруге згріб австрійця за плече і рвонув мішок.

— Ессен?[29]

— О, я, я, — відповів той. — Брот.[30]

Австрієць, певно, все збагнув, оглянувся, похапцем став навколюшки і тремтячими пальцями розшморгнув блискавку свого мішка. Іван засунув руку в мішок. Серед якихось речей він одразу відчув шершаву шкуринку хліба і витягнув звідти невеличкий, черствий уже буханчик. Австрієць не заперечував, тільки враз утратив недавню жвавість, і на якусь мить у душі хлопця ворухнувся докір. Але він одразу погамував його. Шмигнувши під сосонки, Іван ненароком скинув поглядом угору, де височіли сірі снігові вершини, й озирнувся. Австрієць порався біля мішка, пальці його чомусь не могли справитися з блискавкою. Іван пожбурив Джулії хліб, а сам знову підскочив до старого.

— Скидай!

Він забув, як по-німецькому назвати шкірянку. Австрієць не зрозумів, тоді хлопець виразно шарпнув його за рукав. Але старий не квапився віддати одежину — на червоному від густих прожилок обличчі ковзнула збентеженість. Іван крикнув: "Шнеллер!"[31] і шарпнув дужче.

— Шнеллєр! Шнеллєр! Русо! — приглушено, але дуже наполегливо гукала з сосняка Джулія, і австрієць з сумом, який огорнув його розслаблену істоту, скинув шкірянку. Іван майже вирвав її з рук старого і востаннє глянув йому в очі. Хлопець розумів, — це була чорна невдячність, грабіж, адже він на випадок невдачі ставив під шибеницю старого, але інакше діяти не можна було. Іван побіг у сосняк, де майнула смугаста постать Джулії, і, вже одбігши, озирнувся — австрієць усе ще стояв на попередньому місці в підтяжках поверх сірого светра й, опустивши руки, дивився їм услід.

8

Однак довго бігти було не так легко.

Уже за якихось чверть години обоє порозкривали роти, змокли від поту, хода сповільнилась — утікачі знемагали. Сосняк закінчився. Вони вихопилися на трав’янистий похилий пагорок, тут, мабуть, проходила верхня межа лісу, бо далі височіли лише рудувато-плісняві скелі, брили каміння та вдалині, під самим небом, бовванів сірий, мов крило куріпки, припорошений снігом хребет. Підйом став іще крутіший, попереду дорогу заступила гола скеляста стіна, наблизившись до якої, Іван зрозумів, що вилізти наверх тут не вдасться. Тоді він збочив і подався попід цією велетенською загородою, шукаючи місця для схованки. Хлопець не дуже вірив австрійцеві, од якого тепер можна було чекати всього.

"Тільки б не собаки, тільки б не собаки…" — думав Іван, усвідомлюючи, що коли німці підуть їхнім слідом з вівчарками, то їм уже не втекти.

Біжачи понад кручею, Іван усе поглядав униз — там, як на долоні, стало видно увесь цей лісистий схил: похмуру ущелину, де вони перебули ніч, сосняк, обіч якого тулилася, певно, лісникова оселя — будинок з високим камінним фронтоном та галереями уздовж стін. Іван гадав побачити там мотоцикли й німців, але ті, мабуть, запізнилися, бо коло садиби панувала тиша й пустка. Не видно було й лісника. Певно, стомлений і збентежений, він іще не дістався знизу. За ці кілька коротеньких і напружених хвилин хлопець страшно прокляв тих, через кого він мусив чинити отак. Чи він грабіжник, чи злидар? Навіщо йому перепиняти цього мирного товстуна і тим паче грабувати, коли б не фашизм, не війна, не полон і безліч нелюдських знущань, яких завдали націсти? Вони змусили його піти на цей грабунок, і тому він іще дужче ненавидів їх!

Тим часом, обминаючи величезне каміння у траві, вони вибігли на косогір і побачили недалеко в скелі вузьку, мов щілина, розколину, яка вела кудись до нетрів цього кам’яного громадища. Іван аж зрадів, подумавши, що там, можливо, є струмок, який допоможе заплутати від собак їхні сліди. Та й самим, відчував, треба десь заховатися, бо позаду щомить могли з’явитися німці. Хлопець, знемагаючи, наддав ходи, за ним, терпляче переборюючи втому і страх, бігла змучена Джулія.

Подряпавши в колючих заростях рододендрону ноги, вони незабаром опинилися в розколині, але струмка, на жаль, у ній не було. Тут панував сирий, задушливий морок. На крутих скелястих стінах понастовбурчувалися голчасті кущі, в щілинах і між камінням росла жорстка трава, валялися старі кістки; сполоханий людьми, з шумом кинувся у глиб ущелини якийсь нічний птах. Аж надто незатишною здалась їм ця розколина, але те, що вони все ж устигли добігти до неї і сховатись, трошки заспокоїло Івана. Хлопець спинився, виліз на схилену, вкриту мохом камінну брилу і зачекав Джулію. Відставивши для рівноваги руку, дівчина прямувала до нього. Коротке чорне волосся її скуйовдилося, обличчя палало від утоми і швидкої ходи, але в очах, коли вона глянула на Івана, замість звичайної грайливості світилися неспокій, знемога і біль.

— Порка мадонна![32] Ми уходіль, да? — спитала Джулія.

Він озвався нетерпляче:

— Якби ж то втекли! Давай хутчій!

— Что єст хютчій? — не зрозуміла дівчина.

Іван не відповів. Тяжко дихаючи, Джулія вилізла до нього, й вони разом рушили камінням далі.

— Много карашо фатер! Комуністо фатер, — радісно мовила вона.

— Який там комуніст! — з прикрістю кинув Іван. — Просто людина.

— Сі, сі, людіна. Бене[33] людіна, — погодилася дівчина, видряпуючись вище за нього.

Він прислухався до звуків, що скупо долинали знизу, але погляд його мимоволі не міг одірватися від затиснутої в неї під пахвою хлібини. Джулія ніби інстинктивно відчула цей його погляд і озирнулася.

— Ессен? Хляб, да?

Вона швиденько відламала од буханчика трохи шкуринки. Хлопець без вагань узяв і жадібно проковтнув. Треба було бігти, тікати, бо позаду ось-ось могли з’явитися німці, але він уже неспроможний був не думати про хліб. Джулія зрозуміла його мовчазну непорушність, присіла навпочіпки й, притиснувши хлібину до грудей, нервовими пальцями відламала більший шматок і чемно поклала на його великі порепані долоні. Кришки, що натрусилися їй на полу куртки, вона дбайливо позбирала й висипала собі в рота.