Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

під час правління сина Святослава Володимира та його онука Ярослава. Ці двоє керували Київською імперією більш ніж півстоліття, і їм часто приписують її перетворення на справжню середньовічну державу — з більш-менш окресленою територією, системою управління і, не в останню чергу, ідеологією. Остання здебільшого прийшла з Візантії.

Як київський князь син Святослава Володимир був менш войовничим та амбітним, ніж його батько, але, як виявилося, успішнішим у досягненні своїх цілей. Йому було п’ятнадцять років, коли помер його батько, у нього було троє братів, які теж прагнули трону, але нова хвиля прийшлих скандинавів полегшила йому шлях до влади. Перед тим як боротися за київський престол з одним зі своїх братів, Володимир прожив понад п’ять років як біженець у Скандинавії, на прабатьківщині свого клану. Він повернувся на Русь із новим військом вікінгів. Київський літописець розповідає, що після того, як Володимир узяв Київ, його вояки попросили платні. Він пообіцяв розрахуватися даниною з місцевих племен, однак виявився неспроможним її доправити. Замість цього він призначив командирів вікінгів намісниками фортець, побудованих на кордоні зі степом, дозволивши решті вояків вирушити в похід на Візантію. Він також наказав своїм людям не пускати цю армію в міста й запобігти її поверненню.

Підрозділи вікінгів залишалися важливою частиною армії Володимира після його вступу на престол, але розповідь у «Повісті минулих літ» висвітлює серйозну напругу між ним та дружинниками, що була характерною ознакою його правління. Це «друге пришестя» вікінгів дуже відрізнялося від першого. Тепер вони прийшли не як торговці чи правителі, проте як найманці на службі у правителя, який був вікінгом за походженням, але передусім був відданий власному князівству. Володимир не мріяв перенести столицю на Дунай. Він задовольнявся тими можливостями, що мав на Дніпрі. Зрештою, Володимир позбудеться не лише величезного впливу князівської дружини, а й племінних еліт. Він протидіяв місцевим князькам, призначаючи своїх синів та членів родини управляти різними частинами імперії, заклавши передумови для появи майбутніх князівств під зверхністю Києва.

Так закінчувалася епоха вікінгів на Русі — на землі, названій на їхню честь. Ця зміна відображена й на сторінках «Повісті». Її автори зазвичай описували князівську дружину як таку, що складалася з вікінгів-варягів, місцевих слов’ян та угро-фінів. Перші дві групи часто об’єднувалися під назвою «Русь», але з часом ця назва стала застосуватися до князівської дружини взагалі, потім до його підданих в усіх верствах суспільства і, нарешті, до землі, якою він керував. Терміни «руський» та «слов’янський» стали взаємозамінними протягом X–XI століть. Таке враження складається не тільки від «Повісті минулих літ», а й від візантійських повідомлень цього часу.

Володимир посів батьківський престол 980 року. Перші десять років свого правління він провів у війнах, роблячи все, щоб держава, створена його предками, залишилася цілісною. Ідучи шляхом Святослава, він знову розбив хозарів і волзьких болгар, підтвердив свою владу над в’ятичами в басейні Оки й рушив на захід до Карпат, захопивши низку фортець у поляків, у тому числі Перемишль на нинішньому польсько-українському кордоні. Однак найбільших клопотів йому завдавав південний кордон, де руські поселення потерпали від постійних нападів печенігів та інших кочових племен. Володимир зміцнив захист кордонів, побудувавши укріплення вздовж місцевих річок, зокрема Сули та Трубежа. Він населив ці території військовополоненими та підданими з інших частин держави. Русь, народжена у завоюваннях, тепер домагалася стабільності, захищаючи свої кордони замість того, щоб атакувати кордони інших держав.

Відносини Києва з Візантією за часів Володимира також зазнали змін. Якщо його предок на київському престолі, Гельґі-Олег, нібито посилав війська проти Візантії для здобуття торговельних пільг, а Святослав робив те саме, щоб захопити нові землі на Балканах, то Володимир навесні 989 року вторгся до Криму в гонитві за шлюбом, якщо не за коханням. Він обложив візантійське місто Херсонес, вимагаючи руки сестри імператора Василія II. За кілька років до того імператор попросив Володимира про військову допомогу, пообіцявши взамін руку своєї сестри Анни. Володимир відправив війська на допомогу імператору. Але Василій не поспішав виконувати свою обіцянку. Отримавши такого ляпаса, Володимир не став покірно підставляти іншу щоку, натомість напав на імперію. Його тактика спрацювала. Стурбований звісткою про падіння Херсонеса, Василій відправив свою сестру Анну до Криму. Вона прибула з почтом, до складу якого входило кілька християнських духовних осіб.

Володимирове прохання про шлюб було виконане в обмін на гарантії, що варварський вождь (так сприймали правителя Києва в Константинополі) прийме християнство. Володимир пішов далі. Його хрещення започаткує процес християнізації Київської Русі й відкриє нову сторінку в історії регіону. Щойно весільна церемонія перебралася до Києва, Володимир прибрав пантеон язичницьких богів (у тому числі й наймогутнішого з них — бога грому Перуна) з пагорба на Дніпрі й відправив християнських священнослужителів хрестити населення Києва. Так почалося хрещення Русі — довгий та складний процес, що розтягнеться не на одне століття.

Наше головне джерело з історії хрещення Русі — київський літописець — пише, що уваги Володимира домагалися мусульмани-булгари, юдеї-хозари, християни-німці (представники Папи Римського) та грецький учений, який говорив від імені візантійського християнства — релігії, яку обрав Володимир. Історія про вибір віри, розказана в «Повісті минулих літ», звичайно ж, багато в чому наївна. Але вона відображає реальні альтернативи, з якими зіткнувся київський правитель і серед яких йому дійсно довелося вибирати. Володимир обрав релігію найсильнішої держави регіону, де імператор був не менш важливою (а фактично більш важливою) духовною особою, ніж патріарх. Обравши християнство, він отримав престижний шлюб з представницею імператорської родини, що швидко підняло статус його династії та держави. Він узяв собі те саме ім’я, що й імператор — Василь, засвідчивши цим, що у Візантії він знайшов політичну та релігійну модель, яку наслідуватиме в себе вдома. Покоління по тому київські інтелектуали, зокрема митрополит Іларіон, порівнюватимуть його з імператором Костянтином, а хрещення Русі з проголошенням християнства офіційною релігією Римської імперії.

Безумовно, візантійська політична та церковна еліта допомогла Володимиру зробити «правильний» вибір. Вони були незадо-волені його одруженням, та аж ніяк не наверненням у їхню віру. Візантійці почали посилати своїх місіонерів до регіону невдовзі після того, як русичі-вікінги напали на Константинополь 860 року Уже тоді патріарх Фотій Константинопольський, той самий ієрарх, який лишив нам опис першого нападу вікінгів на столицю Візантії, відправив одного зі своїх найкращих учнів, Кирила Солунського, до Криму, а потім до Хозарського каганату. Разом зі своїм братом Мефодієм Кирило упорядкував первісний варіант церковнослов’янської мови, спеціально створений для перекладу грецьких текстів слов’янськими мовами. Ці двоє людей пізніше стали відомі як