Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

відмічали й не такі екстравагантності. Зворотнім пунктом було ваше розставання. Коли ж це сталося? Рік тому? Ах, як же швидко минає час…

Вона зробила ефектну паузу, розраховуючи на його реакцію.

— Рівно рік тому, — продовжила, коли стало зрозумілим, що реакції не буде. — Частина нашого середовища… не дуже велика, але впливова… зволіла тебе тоді помітити. Не для всіх було зрозумілим, що там, власне, між вами сталося. Одні з нас уважали, що то Йеннефер, опритомнівши, порвала з тобою й виставила тебе під зад. Інші відважилися припускати, що це ти, прозрівши, пустив Йеннефер плазом та втік, куди очі бачили. У результаті, як я вже згадувала, ти став об’єктом зацікавленості. А також, як ти слушно вгадав, і антипатії. Та що там, були навіть і такі, які хотіли тебе якось покарати. На щастя для тебе, більшість вирішила, що шкода зусиль.

— А ти? До якої частини середовища належала ти?

— До тієї,— Литта скривила коралові губи, — яку твій любовний скандал, уяви собі, виключно розважав. Інколи смішив. Часом давав можливість для справжньої азартної розваги. Я особисто завдячила тобі чималим виграшем готівкою, відьмаче. Закладалися, як довго ти витримаєш із Йеннефер, і ставки були високі. Я, як виявилося, поставила найвдаліше. І зірвала банк.

— Тоді буде краще, якщо я вже піду. Я не повинен тобі дякувати навзаєм, та й не повинні б нас бачити разом. Бо ще подумають, що ми змовилися за ту заставу.

— А тобі є діло до того, про що вони можуть подумати?

— Майже ні. А твій виграш мене радує. Я думав повернути тобі п’ятсот крон, викладені як порука. Але якщо вже ти зірвала банк, ставлячи на мене, то я не почуваюся винним. Будемо вважати, що ми квити.

— Згадка про повернення застави, — у зелених очах Литти Нейд з’явився злий блиск, — сподіваюся, не видає твого наміру вислизнути та завіятися? Без очікування на судову справу? Ні-ні, такого наміру ти не маєш і мати не можеш. Бо ти ж добре знаєш, що такий намір знову відіслав би тебе до буцегарні. Тобі ж це відомо, вірно?

— Тобі немає потреби доводити, що ти це можеш.

— Я воліла б і не робити так, кажу з рукою на серці.

Вона поклала долоню на декольте в очевидному намірі притягти туди його погляд. Він удав, що цього не помітив, знову втік поглядом у бік Мозаїки. Литта відкашлялася.

— А щодо «квита», чи то твоєї частини у виграній суперечці,— сказала, — то ти правий. Належить тобі. Я не відважуся запропонувати тобі гроші… Але що ти скажеш про необмежений кредит у «Natura Rerum»? Під час твого тут перебування? Через мене твій минулий візит до австерії закінчився, не розпочавшись, тож тепер…

— Ні, дякую. Я оцінив наміри та бажання. Але дякую, ні.

— Ти впевнений? Що ж, ти точно впевнений. Навіщо я тільки згадала… про буцегарню. Ти мене спровокував. І увів в оману. Твої очі, ці дивні мутовані очі, такі на перший погляд щирі, безперестанно дурять… І вводять в оману. Ти не щирий, ні. Знаю, знаю, в устах чародійки це комплімент. Саме це ти й хотів зараз сказати, вірно?

— Браво.

— А чи вистачить тебе на щирість? Якби я її забажала?

— Якби ти про неї попросила.

— Ах. Ну нехай так. Тож прошу. Що призвело до того, що саме Йеннефер? Що вона, а не хтось інший? Ти б зумів це окреслити? Назвати?

— Якщо це знову предмет застави…

— Це не предмет застави. Чому саме Йеннефер із Венґерберга?

Мозаїка з’явилася, наче тінь. З новою карафкою. І тістечками. Ґеральт зазирнув їй в очі. Вона відразу відвернулася.

— Чому Йеннефер? — повторив він, дивлячись на Мозаїку. — Чому саме вона? Відповім щиро: я сам не знаю. Є такі жінки… Вистачить одного погляду…

Мозаїка відкрила рота, ледь хитнула головою. Негативно й перелякано. Вона знала. І благала, аби він припинив. Але він уже далеко зайшов у цій грі.

—Є жінки, — він і далі мандрував поглядом по фігурі дівчини, — які притягують. Наче магніт. Від яких очей не можна відвести…

— Облиш нас, Мозаїко, — у голосі Литти можна було почути скрегіт льодяної брили, що треться об залізо. — А тобі, Ґеральте з Рівії, я дякую. За візит. За терпіння. І за щирість.

Меч відьмачий (мал. 40) тим особливий, що є він начебто комплексом інших мечів, п’ятою есенцією того, що в іншій зброї найкраще. Пречудова сталь і спосіб ковки, ґномським гутам та кузням притаманна, надають клинку легкість, але й надзвичайну пружинистість. Нагострено відьмачий меч також ґномським способом, способом, додамо ми, таємним та таким, що таємницею залишиться на віки вічні, бо гірські карли в секретах своїх дуже затяті. А мечем, що ґномами вигострений, кинуту в повітря шовкову хустку навпіл розрубати можна. І такий самий фокус— а ми знаємо про те від очевидців— своїми мечами й відьмаки вміли виробляти.

Пандольфо Фортеґверра. Трактат про шляхетну зброю

Розділ 6

Недовга вранішня гроза та дощ ненадовго зробили повітря свіжішим, потім сморід сміття, підгорілого жиру й зіпсутої риби, принесений бризом від Пальміри, знову опустився на місто.

Ґеральт переночував у корчмі Любистка. Кімнатка, яку займав бард, була похватна. У буквальному сенсі: щоби розминутися й дістатися до ліжка, треба було аж хапатися за стіну. На щастя, на ліжку двоє поміщалися й можна було на ньому спати, хоча воно й тріщало, як прокляте, а сінник був геть збитий приїжджими купцями, відомими любителями інтенсивного позашлюбного сексу.

Ґеральтові, невідомо чому, у ту ніч наснилася Литта Нейд.

Снідати вони подалися до найближчого ринку, до кружала, на якому, як устиг випитати бард, подавали пречудових сардинок. Любисток пригощав. Ґеральтові те не заважало. Кінець-кінцем, часто бувало навпаки: то Любисток, як був пустим, користався з його щедрості.

Тож вони всілися за ледь оббіловані дошки столу й узялися за прожарених до хрусту сардинок, які принесли їм на дерев’яній тарілці, великій, наче колесо від тачки. Любисток, як зауважив відьмак, час від часу боязко озирався. І завмирав, коли здавалося йому, що якийсь перехожий надто настирливо на них дивиться.

— Думаю, треба б тобі,— пробурмотів він нарешті,— знайти собі якусь зброю. І носити її на виду. Варто було б зробити висновок з учорашньої події, ти так не вважаєш? Оно, глянь, бач, тамочки виставлено щити та кольчуги? То зброярня. Напевне й мечі вони там мають.

— У цьому місті,— Ґеральт обгриз спинку сардинки й виплюнув плавник, — зброя під забороною, у прибульців зброю відбирають. Схоже на те, що лише бандити можуть ходити