Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

творчому. Але він розуміє всіх оповісників та лицедіїв у великих ділах.

Довкруг винахідників нових цінностей крутиться світ — крутиться непомітно для ока. Та довкруг лицедіїв крутиться народ і слава: так влаштовано світ.

Лицедій має дух, та не досить сумління духу. Він завжди вірить у те, що дає йому найбільшу віру,— в себе самого.

Назавтра у нього вже нова віра, а позавтра — іще новіша. Почуття в нього нестримні, як і народ, і настрої мінливі.

Повалити — це для нього означає «довести». Допровадити до божевілля — це для нього «переконати». І кров для нього — найкраща підстава.

Правду, досяжну лише для тонкого слуху, він називає нікчемною брехнею. Воістину, він вірує тільки в тих богів, котрі здіймають на світі найбільше галасу!

На торговищі повно розряджених блазнів — і народ славить своїх великих мужів! Для нього вони — володарі на годину.

Але година їх квапить — і вони кваплять тебе, і вимагають від тебе сказати «так» чи «ні». Горе тобі, коли схочеш поставити свій стілець між «за» і «проти».

Цим категоричним і наполегливим ти, поборнику істини, не заздри! Ніколи ще істина не спиралася на плече категоричного.

Від цих нетерплячих відійди у безпечне місце — тільки на торговищі нападають із запитанням «Так?» чи «Ні?»

Повільно течуть усі глибокі джерела — довго доводиться їм чекати, поки дізнаються, що саме запало у їхню глибінь.

Поодаль від торговища і слави спиняється все велике — поодаль від торговища і слави одвіку селилися винахідники нових цінностей.

Втікай, друже мій, у свою самотність — я бачу, що тебе покусали отруйні мухи. Втікай туди, де віє суворий, потужний вітер!

Втікай у свою самотність! Ти жив близько від мізерних та жалюгідних. Втікай від їхньої невидимої помсти! Щодо тебе вони — тільки помста.

Не здіймай більш на них руки! Незліченні вони, і не твоє це покликання — бути віялом од мух.

Цих мізерних та жалюгідних тьма-тьмуща, і багато гордих будов зруйновані краплинами дощу та бур'янами.

Ти не камінь, та незліченні краплі вже видовбали в тобі порожнину. Потріскаєшся ти й розломишся від незліченних крапель.

Бачу, як тебе мордують отруйні мухи, бачу, як усе твоє тіло покусане до крові,— але твої гордощі навіть не хочуть розгніватись.

Безневинні, вони хочуть тільки твоєї крові, крові прагнуть їхні безкровні душі,— і тому вони кусають безневинно.

Але ти глибокий, надто глибоко ти страждаєш навіть від невеликих ран, і не встигнув ти ще одужати, як по твоїй руці вже повзе такий самий отруйний хробак.

Ти здаєшся мені надто гордим, щоб цих ласунів убивати. Та стережися, щоб терпіти всю їхню отруйну кривду не стало твоїм покликанням!

Вони дзижчать навколо і ніби хвалять тебе; похвала їхня докучлива, вони тільки хочуть допастися до твоєї шкіри і крові.

Вони тебе влещують, як Бога чи диявола, скиглять перед тобою, як перед Богом або дияволом. Що з того! Облесники вони і скиглії, більш нічого.

Часто бувають вони й прихильні до тебе. Та це — всього лиш одвічні хитрощі боягузів. Так, боягузи хитрі!

Багато вони міркують про тебе своєю вбогою душею — ти завжди викликаєш у них підозру! Все, про що багато міркують, починає викликати підозру.

Вони карають тебе за всі твої чесноти. Прощають вони, по суті, лише твої помилки.

Бо ти лагідний і справедливо судиш; ти кажеш: «Вони не винні, що в них таке мізерне існування». Та їхня вбога душа переконана: винне кожне велике існування.

Навіть коли ти до них поблажливий, їм здається, ніби ти зневажаєш їх, і за твоє добро вони тобі віддячують потаємним злом.

Твоя безмовна гордість їм завжди не до вподоби; вони гучно радіють, коли твоя скромність дозволяє тобі деколи бути марнославним.

Те, що ми виявляємо в людині, ми в ній і розпалюємо. Остерігайтеся ж мізерних!

Перед тобою вони почуваються мізерними, і їхня ницість тліє і спалахує проти тебе незримою помстою.

Хіба ти не бачив, як замовкали вони, коли ти до них підходив, і як покидала їх сила, мов дим — погасле багаття?

Так, друже мій, ти для ближніх своїх — докір сумління, бо вони не варті тебе. Тож вони тебе ненавидять і охоче смоктали б кров твою.

Ближні твої завжди будуть отруйними мухами; велике в тобі змушує їх ставати дедалі отруйнішими і все більше схожими на мух.

Втікай, друже мій, у свою самотність і туди, де віє суворий, потужний вітер. Не твоє це покликання — бути віялом од мух.

Так казав Заратустра.

ПРО ЦНОТУ

Я люблю ліс. У містах важко жити — там надто багато жагучих людей.

Чи не краще потрапити до рук убивці, ніж у мрії жагучої жінки?

А погляньте лишень на чоловіків — їхні погляди промовляють, що на світі немає нічого кращого, ніж спати з жінкою.

Болото на дні їхньої душі, і лихо, коли те болото ще й володіє духом!

Якби ви були принаймні довершені, як звірі! Та звірі обдаровані невинністю.

Хіба я закликаю вас до вбивства своїх почуттів? Я закликаю вас до невинності почуттів!

Хіба я закликаю вас до цноти? У декого цнота — доброчесність, та в багатьох — майже нечестя.

Може, стриманості і не бракує, але сука-чуттєвість заздрісно проглядає у них з усього, що вони чинять.

Навіть до височин їхньої чесноти й аж до суворого духу плететься за ними ця непогамовна звірюка.

А як спритно вміє сука-чуттєвість виблагати собі окрайчик духу, коли їй відмовляють у кусневі плоті!

Ви любите трагедії і все, що розриває серце? Та з недовірою ставлюся я до вашої суки.

Надто жорстокі у вас, як на мене, очі, хтиво дивитесь ви на страждальців. Чи не перевдяглася лише ваша хтивість і тепер називає себе співчуттям?

А ще я скажу вам наздогад: не один мріяв прогнати свого диявола, а сам обернувся на свиню.

Кого пригнічує цнота, того слід від неї відрадити — щоб не стала вона дорогою до пекла, тобто душевним болотом і хіттю.

Хіба я кажу вам про щось брудне? Як на мене, то це не щонайгірше.

Не тоді, як істина каламутна, а тоді, як мілка, неохоче вступає в її води той, хто пізнає.

Воістину, є щирі цнотливці — вони лагідніші серцем, вони сміються охочіше й більше, ніж ви.

Вони сміються над цнотою й питають: «Що таке цнота?»

Чи цнота