Читати книгу - "Числа Харона"

що вигуки вуличного торговця за вікном. Немовби суворий екзаменатор, який не наштовхує на відповідь, Едвард не полегшував початку розмови й жадібно споглядав тріпотіння вій, тремтіння тендітних долонь, рум’янець, що вкривав ніжні щоки. Був готовим і до флірту, і до еротичного нападу.

— Не знаю, із чого почати, — дівчина втупилася в начищені черевички.

— Найкраще з того, що не має відношення до теми розмови, — Попельський висунув з піджака манжети сорочки, аби дівчина помітила золоті запонки. — Навіщо ви нотували на моїй лекції, адже ви expressis verbis[20] дали мені зрозуміти, що зовсім не знаєтеся на цих проблемах?

— Не знаю, пане професоре, — відказала вона, несміливо піднімаючи очі. — Можливо, у мене залишилася така звичка відтоді, як ви були моїм учителем, а я записувала кожне ваше слово?

— Не називайте мене більше «паном професором», — попрохав він, усміхаючись. — Нині відбулася моя остання лекція...

Очі панни Шперлінг потемніли від гніву.

— Він такий підлий, отой вчений, який так на вас напався! — вигукнула вона, схопившись зі стільця. — Він анітрохи не мав рації. Я на цьому не знаюся, але так шепотілися студенти, що сиділи біля мене... Він навмисне вас збив з пантелику й принизив...

— Ви просто чарівна у своєму праведному гніві, — Попельський намагався тримати чашку так, щоб добре було видно його каблучку-печатку з мотивом лабіринту, вигравіруваному на чорному оніксі, — проте ще не народився той, кому вдалося б мене принизити! Крім того, люба панно Шперлінг, ця дрібна прикрість, якої я нині зазнав від професора Клапковського, вже забулася завдяки вашій присутності та нашій зустрічі. Навіть, якби мою доповідь вшанували оваціями, ваша поява на ній однаково була б для мене найбільшою втіхою...

Дівчина ледь усміхнулася.

— Дуже прошу вас, пане професоре, — дівчина дивилася йому просто в очі, — не звертайтеся до мене на прізвище. Воно мені не подобається, до того ж, його незручно вимовляти. Краще просто «Ренато»...

— Влучне мовне зауваження, — Попельський заговорив лагідним і ледь повчальним тоном. — Два приголосних поруч — це справді трохи занадто. Але я погоджуюся казати вам «Ренато», якщо ви більше не називатимете мене професором, бо я ним не є...

Запанувала незручна мовчанка, якою Попельський знову насолоджувався.

— Я прийшла до вас, — панна Шперлінг зашарілася, — бо ви єдина людина, яка може мені допомогти. Я заплачу за це. У мене є гроші, відкладені на чорну годину... Прохатиму вас, аби ви провели для мене розслідування...

Попельський закурив цигарку, підвівся й підійшов до вікна. Захряснув його. «Ось вам і метаморфоза, — подумав він, — панна Шперлінг із несміливої дівчинки перетворюється на впевнену даму, що має нахабство винаймати мене як першого-ліпшого візника! Наче носильника на вокзалі!». А він так перед нею викаблучувався! Який же він смішний! Лисий, з відвислим підборіддям... Йому сорок чотири роки й він стільки пережив: жахливу смерть батьків, численні приступи епілепсії, війну й смерть дружини після пологів. Своє сумління він заливав відрами горілки, віддавався розпусті й двічі лікувався від гонореї. А зараз, у розквіті чоловічої сили, перетворився на служника, якого просто винаймають! Як лакея чи водоноса! Як же низько він опинився: доктора Едварда Попельського звідусюди виганяють — з поліції його викинув тупий начальник, а з університетського коридора — звичайнісінький сторож! Доктор Едвард Попельський ладен танцювати заради кокетства цієї лялечки й кілька її дрібняків! Doctor philosophiae[21] — до ваших послуг!

— ...як приватний детектив, — розлючений, він ледь чув, що вона говорить. — Я хочу, щоб ви розслідували зникнення моєї хазяйки, літньої дами...

— Ніякий я не приватний детектив, — Попельський рвучко відвернувся від вікна. — Я не є тим, за кого ви мене вважаєте. Я більше не викладач, не поліцейський, а віднині — не реформатор латинської метрики. Мене не можна винайшли. Я ніхто. Ви говорите з повітрям. Застояним, затхлим і задушливим. Прощавайте!

Рената Шперлінг підійшла до Попельського й благально схопила його за руку.

— Не знаю, чим я вас образила, пане професоре, — прошепотіла вона, — але прошу мене вислухати! Лише ви можете допомогти! Мені загрожує велике нещастя! Ганьба!

Попельський різко вирвав у неї свою руку, знову сів за стіл і кивнув дівчині на стілець. Відчував, як пашить його обличчя й лисина. Увімкнув маленький вентилятор. По гладкій шкірі стікав за комір солоний струмочок.

— Будь ласка, — сухо мовив Попельський. — Скажіть нарешті, навіщо ви до мене прийшли. Алє говоріть якомога коротше, бо на мене чекає вечеря.

Дівчина несміливо сіла на краєчок стільця.

— Я живу в маєтку в Стратині, це Рогатинський повіт, — швидко заговорила вона. — Веду бухгалтерію маєтку графині й графа Бекерських. Власниця маєтку — літня пані, графиня Ганна Бекерська, а спадкоємцем є її син, граф, інженер Юзеф Бекерський. Два тижні тому моя хазяйка зникла, а граф заявив, що вона поїхала на води за кордон. Але це неправда, граф бреше! Я знаю це напевне! Моя господиня мені довіряла, і я неодмінно знала б про її плани. А вона нічого не сказала про цю поїздку... Крім того, граф бурхливо реагує, тобто, власне кажучи, грубо ображає мене, коли я намагаюся розпитати його про матір... Він жорстоко побив шпіцрутеном старого слугу Станіслава, коли той висловив сумнів щодо виїзду графині... Хотів його навіть звільнити, але за нього заступилася дружина... Тобто дружина Станіслава, пані Саломея, бо граф неодружений... Отже, пані Саломея... Вона була нянькою графа, і їй вдалося виблагати прощення для свого чоловіка...

— І ви хочете, щоб я знайшов начебто зниклу графиню Ганну Бекерську, яка виїхала на якийсь курорт за кордоном, бо вам здається, що це брехня, — Попельський перевів подих, як це нещодавно зробив професор Клапковський перед вирішальним нападом на нього, доповідача-невдаху, поганенького викладача, що насмілився ступити на заборонені терени науки. — Панно Ренато, перед тим, як озвучити мені ваше незвичайне замовлення, авжеж, дуже незвичайне, бо я повинен розшукувати матір усупереч бажанню сина, отже, перед тим, як висловити своє прохання, ви влаштовуєте мені справжній театр, хапаєте за руку, мало не плачете, розповідаєте, що вас можуть зганьбити... Чому ви хочете, аби графиню так швидко розшукали ще й готові за це заплатити? Про яку ганьбу взагалі йде мова?

— Про звичайну, про приниження, якого жінці може завдати чоловік, — голос Ренати затремтів. — Зараз незаміжній бухгалтерці надзвичайно важко знайти роботу,