Читати книгу - "Карбід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Смілива ідея, але, здається, геніальна! Наливай, Ичі, наливай, справу вирішено!
Господар розлив залишки пляшки по чарках, всі цокнулися й випили, а Ікар продовжив:
— Завтра зранку всі йдемо до мера, він мій друг, ми його легко переконаємо. Геніальна ідея, геніальна! У центрі, у всіх на виду, з дозволу мера! Хо-хо, геніально!
Розділ п'ятий,
в якому мер розливає й розпитує
У приймальні міського голови Ведмедева Золтана Бартока стояв великий акваріум — заповнений, щоправда, зовсім не водою й рибками, а квашеними помідорами. Тис кілька разів обійшов його, очі вчителя світилися від захвату й патріотизму.
— А це, до речі, Золтан Степанович зробив власними руками: сам зібрав помідори, сам заквасив і тепер частує поважних гостей міста. Навіть старий імперський герб — ведмедя — міський голова пропонує замінити на зображення чарки й квашеного помідорчика, так відновиться історична справедливість і підніметься престиж міста, а вкупі з ними й туристична привабливість, — повільно й розважливо прошамкала своїм напівбеззубим ротом секретарка, авторитетна й шанована в місті людина, хоч і виглядала, як стара швабра.
Уся компанія повернулася до акваріума й прискіпливо його оглянула, а Тис навіть потягнув носом приємний пряний запах закуски, яка в майбутньому мала притягувати в їхнє місто туристів. У Золтана Бартока хтось був на прийомі, тож довелося почекати. Ікар і Геній Карпат усілися в зручні крісла біля входу. Виглядали вони якнайсолідніше — вбрані в темні й майже однакові костюми, темні сорочки й чорні туфлі. Акуратно зачесані й мовчазні. Ичі прийшов у брудних засмальцьованих джинсах й старому светрі в смужку, сперся на підвіконня ліворуч від секретарки, втупився поглядом у шафу й так незворушно весь час стояв. Натомість Тис не міг знайти собі місця, крутився, сідав на табурет, закидав ногу на ногу, рвучко підводився, обходив акваріум, виходив з кімнати на кожен звук із коридору, кілька разів намагався почати розмову з секретаркою, питаючи її про ціни на капусту або про те, чи тужить вона за покійним чоловіком, але бесіда не клеїлася, тож учитель знову починав намотувати кола й нервово хрускати суглобами всіх своїх худих пальців. Пильне око у всій цій метушні одразу помітило б сліди похмільного синдрому: учора автор концепції проекту добряче нажлуктився з компаньйонами, а коли Ікар привіз його додому, Тис вирішив ще на кілька хвилин заглянути в пивнячок неподалік власного будинку — розказати новини про князя Святослава. Тож не дивно, що зранку чоловік був схожим на Дрезден після бомбардування. Коли Ікар із Мірчею й Ичі заїхали за ним, Тис усе ще мирно спав, а Марічка ретельно й прискіпливо згадувала на всю вулицю його родовід, концентруючи увагу на генетичних хворобах і слабкостях, віртуозно поєднуючи їх із розташуванням зірок багато років тому, коли вони брали шлюб, та рефреном повторюючи тезу про власну сліпоту й лихого, який її поплутав. Ці хай і повні, але важливі хіба що для майбутніх біографів автора грандіозного проекту подробиці компаньйонів Тиса зовсім не цікавили, тому чоловіки без зайвої ніжності розбудили вчителя, давши йому п'ять хвилин на збори. Але ж інтелігентна людина зі смаком завжди, за будь-яких обставин, навіть з бодуна, такою і залишається, тому вчитель за виділений йому час устиг одягнути білосніжний костюм і чорну сорочку «з іскрою», взув свої гостроносі черевики, надягнув капелюх — і готово! Комусь його образ нагадав би сторожа провінційного цирку, який за сумісництвом ще й перевіряє квитки, але неупереджений глядач мусив би визнати, що цей наряд цілком пасує до густих, хоч і розчухраних, чорно-білих Тисових вусів.
Із приймальні мера доносилися якісь крики, що їх важко було розібрати. Втім, окремі слова — як от «каналізація!», «Таня» і «нахуй!» — все ж наштовхували на думку, що за дверима ведеться копітка й напружена робота із розвитку славного міста над Тисою й під Чорною горою — Ведмедева. Власне кажучи, опасистий Золтан Барток справді був патріотом міста, діяльним і рішучим чоловіком, який усі свої сили (а їх було десь під сто тридцять кілограмів) направляв на розвиток і процвітання довіреного йому виборцями населеного пункту. Йшов уже другий термін міського голови на посаді, що підтверджувало його популярність та ефективність.
А ще на зорі двотисячних, усього десять років тому, Золтан Барток був худорлявим молодиком, який робив свої перші кроки у бізнесі. Спочатку він працював вантажником на кількох точках міського ринку, але потім зрозумів, що на такій роботі заробить хіба букет недуг, тому подався у вільне плавання. Почалося, як усе в незалежній Україні, з крадіжки. Або з чуйного серця й допомоги — залежно з якого боку дивитися. За міським базаром самотньо стояв дерев'яний туалет, в який забігали і продавці, і покупці. Щоранку туди заходив сторож ринку й ставив на поличку рулон туалетного паперу, який почергово купували працівники. Молодий вантажник Золтан теж туди заходив лише за фізіологічним покликом, аж доки одного разу, коли він з ногами заліз на сідальце, щоб не забруднитися, і потягував свої гіркі «Прилуки», його не осяяла найбільш українська з усіх можливих фінансових ідей — украсти папір. Молодик згорнув рулон собі під куртку й вийшов із гордо піднятою головою. Все ще вантажника, але вже за мить вона стала головою повноцінного бізнесмена. Бо не встиг Золтан вийти, як на його місце забіг незнайомець із виряченими від напруги очима, на ходу розстібаючи пасок. Уже за мить ізсередини почувся звук, схожий на виверження вулкану, а потім тоненький зляканий голосок промовив: «Ой, а де ж папір?». Це була золота хвилина Золтана Бартока, який підійшов до вирізаного у формі серця отвору в дерев'яних дверях туалету і розважливо сформулював пропозицію: «Можу допомогти. Папірчик є. Але за гривню». Незнайомець блискавично простягнув купюру, а новоспечений підприємець віддячив клаптиком щойно поцупленого туалетного паперу.
Від того моменту майбутній мер уже не розвантажував ящики, а стояв позаду міського туалету й слушної миті пропонував свою поміч. Якщо раніше фізичною працею він заробляв десятку за день, то тепер — завдяки праці інтелектуальній і в певному сенсі гуманітрній — в його руках щодня з'являлося двадцять-тридцять одногривневих купюр. Бізнес не розквітав, але був стабільним. Щоправда, не всім він подобався, особливо працівникам ринку, які щомісяця збирали гроші на різні спільні видатки, зокрема на туалетний папір, який щоранку безслідно зникав у відомому напрямку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карбід», після закриття браузера.