Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

У ній теж змішаються визвольна боротьба українських націоналістів, протистояння їй з боку польських політичних сил, селянський бунт та радянські провокації.

  Знову разом під ворожою окупацією

Участь українців у новостворених органах влади, українізація цих земель на фоні усунення польського домінування з культури, освіти та економіки регіону в перші місяці радянської окупації створювали уявлення про українськість нової влади. Враження про привілейоване становище українців посилили політичні репресії радянського режиму, які на початковому етапі торкнулися передусім польського національного руху, хоча захопили тоді й українців. «Радянська окупація, ― читаємо в польському документі, ― викликала негативне ставлення польського суспільства до українців, слушно, а часом і не слушно підозрюваних в ініціюваннях большевицьких розпоряджень, спрямованих проти польського суспільства».

Відомий історик Іван Патриляк наголошує, що політику загравання з українцями восени 1939 р. проводили як радянська, так і нацистська влада на контрольованих ними теренах: «Українізація освіти (створення 6 тисяч україномовних шкіл), культури, адміністративного апарату в новоприєднаних областях Радянської України, поряд із націоналізацією земель і нерухомості багатих польських власників та депортацією сотень тисяч поляків у Сибір, створювала ілюзію встановлення «української влади» на колишніх «східних кресах» Речі Посполитої. Аналогічною була позиція нацистів на території Генерального губернаторства [9]. Там із політично свідомих і націоналістично налаштованих українців формували низові органи адміністративного управління, допоміжну поліцію, відділи охорони підприємств».

Усі ці елементи лягли в основу стереотипу про «зраду» українців, безпосередню участь у ліквідації польської держави, загальну прорадянську налаштованість. Цю опінію підтримували окремі політичні сили, які таким чином намагалися зняти з себе відповідальність за поразки вересня 1939 р. Міф про «удар у спину» від українців матиме довге життя і відіграватиме значну роль в ескалації польсько-українського конфлікту. Він стане ще одним каменем спотикання на шляху зближення двох народів у ситуації, яка, здавалося б, сприяла цьому.

Такі умови склалися вже через кілька місяців після утвердження радянської влади. Адже в 1939―1941 рр. поруч із Союзом збройної боротьби (Związek Walki Zbrojnej) та іншими підпільними польськими організаціями мішенню для НКВД став український визвольний рух на чолі з ОУН. Слідом за депортованими поляками на схід потяглися ешелони з українцями. Проте наявність спільного небезпечного ворога, який завдавав нещадних ударів обом народам, не стала достатньою платформою для бодай започаткування українсько-польського порозуміння на Західній Україні. Принаймні, жодних документів, які свідчили би про якісь спроби його налагодження в 1939―1941 рр., не віднайдено.

Більше того, окремі польські націоналістичні групи вважали своїм головним ворогом українців і закликали зосередити зусилля саме на боротьбі з ними. В інструкціях про розвідувальну працю, виданих у Львові «Начальним комітетом визволення східних теренів», вказувалося на необхідність вивчення діяльності українських легальних та нелегальних організацій. Адже після відродження Польщі може виникнути «потреба широких арештів з метою запобігання можливому виступу українців». Додатком до інструкцій було звернення «Громадянину Польщі під радянською окупацією», де містилися вказівки щодо ставлення до українців. «Як складуться умови після завершення війни, невідомо, ― читаємо в документі, ― однак припускаємо, що в найгіршому випадку може дійти до якогось плебісциту, і, якщо не зробимо відповідних приготувань, східні терени можуть раз і назавжди лишитися при радянській Росії. Тому мусимо намагатися очистити східні терени від інтелігентів русинів-українців. Вони єдині можуть бути перешкодою втілення наших цілей (планів): коли прийде відповідна хвилина, вони всі стануть по радянському боці і, маючи за собою селянство, можуть унеможливити наші плани». Далі йдуть конкретні, у стилі Макіавеллі, вказівки, як треба нищити українців, зокрема й руками радянської влади, представляючи їх націоналістами. «Тутешніх українців-русинів намагайся підбурювати проти радянської влади, страш їх, що буде голод, що москалі всіх їх вивезуть вглиб Росії /.../. Намовляй їх виїжджати масово до Німеччини, бо таким чином позбудемося найбільших ворогів /.../. Намовляй до протирадянського по­встання, а потім давай знати про все радянській владі». Невідомо, наскільки впливовою серед поляків була організація, яка видавала такі вказівки, наскільки вона формувала їхні настрої. Але за умови цілковитої відсутності в польського політикуму офіційної позиції щодо українців такі крайньонаціоналістичні заяви набували суспільного резонансу.

Протягом 1939―1941 рр. офіційно практично не було артикульовано польського бачення розв’язання українського питання в новій політичній ситуації. Єдиним документом, у якому польська сторона намагалася відобразити це, стала видана у листопаді 1939 р. ухвала Комітету зі справ Краю, яка хоч і не була офіційною декларацією уряду, проте мала служити основою для українсько-польських переговорів. У ній ішлося, що поляки визнають не тільки можливість порозуміння з українським національним рухом, а й потребу спільного фронту проти окупантів. Згідно з документом, планувалося створення Української держави, кордони якої будуть означені згодом. На засадах рівності нова держава мала стати частиною польської федерації; українським меншинам гарантували свободи на польських теренах і навпаки. Проте навіть такі доволі розпливчасті обіцянки, на думку польського прем’єра Сікорського, були надто сміливими, і сторони могли не погодитися на це. Через те офіційна декларація уряду, видана 18 грудня 1939 р., містила лише загальні заяви про рівноправність національних меншин у відновленій державі. Щодо українсько-польських переговорів — польський уряд і надалі стверджував їх можливість і необхідність, проте наголошував, що домовлятися можна лише з українцями з Наддніпрянщини, а не з «околиць», оскільки Польща не може вести переговорів зі своїми громадянами. Мабуть, саме тому польський уряд намагався встановити контакт із діячами УНР, хоча ті не мали жодних позицій в Україні й не могли представляти бодай якогось впливового українського угрупування.

Крім проблем минулого, на заваді налагодження стосунків стояло бачення майбутнього, яке в обох народів сильно різнилося. Поляки, попри все, сподівалися на швидку перемогу Великої Британії та Франції над німцями, яка мала повернути довоєнний статус-кво. Значна частина українців, навпаки, очікувала подальших перемог німецької армії, за спів­праці з якою сподівалася відродити українську незалежність.

Радянська пропагандистська листівка, 1939 р.

Уже в 1939―1941 рр. у середовищі українського визвольного руху починаються жваві дискусії довкола сподівань на німецьку допомогу. Падіння Карпатської України, відданої Гітлером союзній Угорщині, пакт Молотова―Ріббентропа свідчили, що українське питання німецька влада розглядала як розмінну монету у широкій міжнародній грі. Тому подальша чітка пронімецька орієнтація Проводу ОУН на чолі з Андрієм Мельником викликала незадоволення у крайових лідерів організації, які були учасниками подій у Закарпатті та мали можливість безпосередньо відчути радянські репресії після пакту Молотова―Ріббентропа. Урешті, цей та інші чинники спричинили поділ ОУН на два крила, які протягом наступного періоду діяли окремо.

Для новоствореної ОУН на чолі зі Степаном Бандерою постало завдання окреслення нової зовнішньополітичної концепції організації. І вже в першому публічному документі ― «Маніфесті» ОУН(б) від грудня 1940 р. ― бачимо доволі чітке її формулювання: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів ― московську імперію ― творимо новий лад і кладемо основи політичного укладу в світі. Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів /.../. Несемо новий лад Східній Європі й підмосковській Азії. Несемо всім поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на рідній землі по своїй вольній волі». Отже, стрижнем зовнішньої політики бандерівців була ідея об’єднання зусиль поневолених народів, що передбачала співпрацю з поляками як найближчим сусідом і також поневоленим народом. Недарма один із