Читати книгу - "Зима наближається"

на Верховну Раду Радянського Союзу — орган, який усе ще зосереджував у своїх руках реальну владу. Але Комуністична партія здобула лише 85 відсотків місць (замість звичних 99,9 відсотка), і серед незалежних бунтівників з’явився Борис Єльцин, який із небаченим доти результатом переміг за округом у Москві кандидата від Горбачова.

За іронією долі лічені експерименти СРСР із демократії спочатку мали найбільший вплив за межами Радянського Союзу, а саме в Польщі. Видовище справжніх виборів у СРСР, хай навіть неоковирних та поверхових, дало полякам поштовх для їхнього власного, значно більш ґрунтовного експерименту. Замість того, щоб прийняти мрію Горбачова про соціалістичну реформу, Польща повністю скинула своїх комуністичних господарів, а решта країн Варшавського договору швидко наслідувала її приклад.

Нинішні деспоти багатьох колишніх радянських країн пережили це, зрозуміли небезпеку «шпарин у стіні», тобто дилеми свободи слова, і дуже тяжко попрацювали, щоб уникнути цього у своїх країнах. Путін та інші пострадянські диктатори розглядають те, що сталося з режимом Горбачова, як негативний приклад. Ось чому вони так жорстко реагують на політичну критику навіть у маленькому блозі або на одного-єдиного протестувальника з плакатом.

Сучасні диктатури вчилися на помилках своїх попередників. Вони знають, що якщо не зробити випускний клапан, утворюється вибухова енергія. Тому й створили простір для дивного різновиду контрольованої незгоди. Радіостанції та веб-сайту «Эхо Москвы» дозволяють транслювати й публікувати критичні матеріали про Путіна, тоді як менші та не такі поступливі майданчики для незгоди, як-от мій новинний сервіс «Kasparov.ru», з російського Інтернету виганяють. Я був головою «Эха» протягом 1991–1996 років, коли ця радіостанція була незалежною. Тепер вона, усе ще зберігаючи опозиційний характер, належить медіа-групі державного енергетичного гіганта «Газпром» і працює, знаючи, що в будь-який момент «Эхо» можуть закрити.

Аналогічно і з мітингами протесту: їх можна реєструвати та можна проводити, але їхні організатори та учасники однаково можуть зазнати переслідувань. Це все частина продуманої сучасної гри в псевдодемократію та псевдовибір, що також включає вибори із заздалегідь визначеними результатами та одностайність телевізійних каналів, де лише трохи відрізняється позиція щодо того, як чудово Путін дає всьому раду.

«Кольорові революції», пов’язані з продемократичними рухами в Грузії 2003-го (Революція троянд) та Україні 2004-го (Помаранчева), також викликають страх серед автократів, які вживають попереджувальних контрзаходів проти молодіжних рухів, неурядових організацій з іноземними зв’язками та, здавалося б, зовсім дрібних майданчиків для свободи слова на кшталт незалежних радіостанцій. Але саме радянський досвід по-справжньому налякав Путіна та решту й продовжує далі формувати їхній світогляд і поведінку. І лише мій власний досвід як радянського та російського громадянина дозволяє мені розуміти путінські кроки та мотиви.

Дуже важко описати життя в комуністичній державі тим, хто ніколи в такій не жив. Людський дух — гнучка річ, і він схильний підлаштовуватися під обставини, як тільки може, аби не втратити будь-яку надію. Існує також солідарність знедолених, яка пояснює, чому розповіді про багатий Захід мали таку руйнівну силу в СРСР. Адже значно важче зберігати стійкість перед бідами, коли ви бачите, що ваші сусіди живуть значно краще за вас. Це людська природа, основа споживчого капіталізму вільного ринку, а також причина того, чому комунізм був і залишається таким помилковим та чужорідним.

Улітку 1989 року, коли я давав інтерв’ю журналу «Плейбой», моя власна сміливість була продуктом молодості, успіху, подорожей та життя, проведеного на здоровій відстані від Москви. Того року мені виповнилося лише двадцять шість, і вже з 1985-го я був чемпіоном світу з шахів. Я був національним спортивним героєм у схибленому на шахах СРСР і все ще жив у своєму рідному місті Баку в Азербайджані, одній із закавказьких республік, що разом із Вірменією та Грузією була найвіддаленішою крайньою точкою розлогої радянської імперії. (Як я люблю жартувати, виступаючи в Сполучених Штатах, я народився на Далекому Півдні, одразу за Грузією.) Заходячи в Каспійське море за дві тисячі кілометрів від Москви, Баку здавалося віддаленим колоніальним форпостом, яким, по суті, і було.

Звідти, з мого тренувального табору на березі моря, промовляючи до інтерв’юера, я мав упевненість сказати: «Усі люди мають однакові нормальні людські прагнення. Сьогодні у світі можуть бути дві політичні сфери, але нормальний спосіб життя існує лише в одній із них, і це не тут, у Радянському Союзі. Життя тут є тим, що я міг би назвати викривленим відображенням нормального. Це як жити в будинку із дзеркал. І єдиний спосіб вибратися — розбити ці дзеркала. Протягом багатьох років я мав відчуття, що щось не так навколо нас тут, у Радянському Союзі; коли я подорожував Заходом, це відчуття лише посилилося. Я прагну того самого, що й усі інші, — нормального життя, коли людина може добре жити та мати можливість для нормального самовираження. Для мене дуже важливо спробувати принести нормальне життя моєму народу. Денне світло».[1]

Сьогодні я пишаюся тими словами, адже вони засвідчують, що я був послідовним у своїй боротьбі. І через двадцять шість років я відданий ідеї принесення «нормального життя» тим, хто живе в будинку із дзеркал диктатури. Трагедія в тому, що ця боротьба все ще є необхідною в Росії через багато десятиліть після краху Радянського Союзу.

Свого часу побутувала безліч міфів та непорозумінь щодо розпаду СРСР, але цього й слід було очікувати. Ті самі західні експерти, політики та науковці, які не бачили передумов для падіння Берлінської стіни, поки німці не ринули потоком через кордон, були також сліпі до того, як швидко сили, випущені назовні реформами Горбачова, можуть вийти з-під його контролю.

Моя популярність та природна відкритість часто давали мені можливість обговорювати політику з людьми, рейтинг яких у цій царині був значно вищим за мій. Мене завжди дивувало, як сильно вони перебільшували стабільність комунізму в Європі, а також самого СРСР. Неначе забували, що стіна, зведена руками людей, тими ж руками може бути зруйнована.

Мені на згадку спадало декілька випадків. У жовтні 1989 року я відвідав одну вечірку, де обговорював майбутнє Європи з Генрі Кіссинджером та Джонатаном Бушем — братом тодішнього президента. Вони сміялися й навіть трохи покепкували з мене, коли я сказав, що до кінця року в Європі може не залишитися жодного комуністичного режиму. Навіть зауважили щось на кшталт того, що я просто типовий молодий усезнайка, чиї шалені думки базуються на оптимізмі та загальній атмосфері змін, а не на роках вивчення та аналізу. І, можливо, вони мали рацію, але і я теж.

На початку 1990 року після багатообіцяючої зустрічі з редколегією «Волл-Стрит Джорнал», що