Читати книгу - "Душниця"

намальованого собаку. Пелехатого й життєрадісного, з повітряною кулькою в кулаці.

Що б не зображав, рано чи пізно завершував таким собакою. Наче це могло допомогти зрозуміти діда чи Настиного брата.

За вечерею батько повідомив, що прийшов лист із душниці.

— Чекають до кінця березня чи курикулум, чи кульку. Інакше угоду буде анульовано. «За нинішніх непростих умов те, що комірки залишаються абсолютно незайнятими, для нас є неприпустимим марнотратством» — і далі в такому ж дусі. Я перечитав угоду. Мають право. — Він зітхнув так, наче збирався сказати щось неприємне, але неминуче. — Може, усе-таки?..

Мати, не дивлячись на нього, похитала головою. І далі собі наливала чай, ніби нічого не сталося. Так само спокійно відповіла:

— Ти знову за своє? Те, що написав Бурдига, нікуди не годиться, сам знаєш. «Борець за гуманізм», «складні внутрішні протиріччя»… Якщо він ще хоч раз сюди заявиться, я скину його зі сходів, цього покидька. Не допоможеш — сама впораюся.

— Прошу, не починай!.. Гаразд, гаразд, я згідний, Бурдига забабахкав ще одну агітку. Ну, він завжди таке писав, раніше це тебе не дратувало, але, — батько здійняв руки, щоб випередити звинувачення, — маєш цілковите право, я не сперечаюся.

— Він шпигував за татом. Якщо віддамо йому рукописи, ми їх більше ніколи не побачимо. А надрукують вони лише те, що вважатимуть за потрібне.

— Зараз ідеться не про рукописи. Олено, нам треба щось вирішити. Не Бурдига — тоді хто? Давай візьмемося й напишемо самі. Чи когось наймемо. — Батько спохмурнів і похитав головою. — От тільки грошей катма…

— Тато, — втрутився Сашко, — а хто взагалі їх пише, ці курикулуми?

— Та по-різному. Найчастіше підряджають хроніста й розповідають йому все, що пам'ятають про людину. Ну, іще дають подивитися фото, документи… Потім він пише, це затверджують люди, котрі юридично вважаються найближчими, пам'ятетворчими. Коли щось не так — звісно, виправляють. І фінальну версію віддають до душниці.

— А про бабусю хто писав?

— Про бабусю, — сказала мама, — дідусь писав. Узагалі-то, про обох твоїх бабусь і про другого діда теж.

— Тільки він, — додав батько, — був поетом. А ми з мамою аж ніяк не письменники.

— Слухайте, — сказав Сашко. — Слухайте, а давайте так. — Він і сам тільки зараз збагнув, що збирається запропонувати. Йому не дуже подобалася ця ідея. Геть не подобалася. Але мама… — А давайте я візьму і до грудня зроблю щось на кшталт чернетки курикулуму? А ви потім підправите. Га?

Батько зиркнув на нього так, наче на Сашчиному місці раптом опинився балакучий єнот.

— А вчитимешся коли?

— Та що вчитися! — з удаваною байдужістю махнув рукою Сашко. — Пусте, до кінця року нічого серйозного вже не буде. Ну, там геометрію трохи підтягну, а так усе гаразд. Чесно!

— І на якому матеріалі ти збираєшся писати свою чернетку?

— Ну-у-у… Ви мені розкажете про діда, еге ж? Мамо? І плюс ще його нотатки… якщо можна, певна річ, аби я їх прочитав.

— Я подумаю, — пообіцяв батько, — щодо нотаток. Нумо, любий друже, підготуй мені до вихідних план робіт. Намітиш — тоді й поговоримо. — Він перезирнувся з мамою і підморгнув їй. Та усміхнулась у відповідь — не звичною своєю втомленою усмішкою, а справжньою, щирою. Такою, що в Сашка зайшлося від щастя серце.

Про те, чого це йому вартуватиме, Сашко намагався не думати. У принципі, вирішив, це навіть на краще. Адже до кінця навчального року треба зробити проект: типу, провести маленьке дослідження. Сашко скаже, що займеться вивченням життєвого і творчого шляху свого знаменитого діда. Навряд чи ідею забракують. І вже ніякий Курдін надалі не посміє плескати язиком про «дикунів, котрі не поважають своїх предків».

Ідея подобалася Сашкові дедалі більше. Він швидко впорався з уроками й витяг із полиці одну з дідових збірок. Здмухнув пил, влаштувався за столом перед кулькою.

Це, зрештою, позбавляло ще однієї проблеми: старомодну книжку, що її не встиг дочитати дід, Сашко подужав. Але дотепер навіть не уявляв, що далі. Зараз усе вирішилося саме собою.

Він прочитав уголос декілька віршів. Як на нього, непоганих, але якихось… наче рваних. Неприємних на слух. Не Святослав Долинський, це точно.

Прочитав ще декілька. Сам час від часу тихцем поглядав на кульку.

Нічого. Сашко відчув дивну суміш розчарування і полегшення. За кілька останніх тижнів кулька, здається, змінилася. Зовні все залишалося по-старому, але вже не так сильно гойдалася під порухами неіснуючого вітру, не так сильно смикала за ланцюжок. Напевно, скоро доведеться віднести її в майстерню, щоб перевірили на герметичність. Але й це допоможе ненадовго.

Кулька видихалася.

Сашко навіть думати не хотів, як відреагує на таку новину мама.

* * *

Виявилося, що в Настиного брата було безліч друзів серед меншаків. Після уроків Сашко прибіг у вестибюль, де Настя збирала всіх запрошених. Галас стояв до небес. Двійко малюків уже щодуху гамселили одне одного, щокатий опецьок задумливо смоктав пальця, а дівчина з куцими кісками вмостилася на підвіконні й читала книжку. Ще п'ятеро чи шестеро займалися хто чим.

Нічогенька компанія. Лебідь побачить — глузуватиме роками.

— Агов, бійці, — гукнув Сашко, — ви точно нічого не наплутали? Тут, типу, день народження намічається, не конкурс «У кого більше фінгалів».

Розбишаки витріщилися на нього, шморгаючи носами.

— А ти взагалі хто? — запитав той, що із зачіскою їжачком.

— Він — мій друг, — сказала Настя. Вона підійшла непомітно: вбрана святковіше, ніж зазвичай, із братовою кулькою в руці. — Ну що, ходімо?

Дітлахи закивали й рушили за нею до виходу. На подвір'ї було людно: перша зміна розходилася по домівках, друга підтягувалася до початку занять. День сьогодні видався не по-осінньому теплим і сонячним, тому ні на уроки, ані додому ніхто не поспішав.

Біля паркана, лінькувато перемовляючись і презирливо оглядаючи малечу, сиділо Рукоп'ятове кодло. Сам Рукоп'ятов теж був тут, зухвало курив, час від часу зиркаючи у бік директорських вікон. Помітив там рух, поквапом загасив цигарку й щось сказав своїм. Ті зареготали.

Потім Дімон Циркуль штовхнув у бік Антипова й мовчки вказав на Сашка з Настею, оточених дітлахами. Кодло замовкло, просто дивилося їм услід. Сашко аж потилицею відчував їхні погляди.

Позаду почулося тупання чиїхось ніг.

— Коли що, — сказав Сашко Насті, — не втручайся, добре?

Він обернувся, готовий до всього.

Ну, чи майже до всього.

— Привіт, — сказав Курдін, підкреслено його ігноруючи і звертаючись до Насті. — Пробач, що спізнився — Літератич, гад!.. — Він не договорив, махнув рукою, переводячи подих. Потім пішов поряд, але так і не застібнув куртку, з показовою недбалістю дозволив обом кінцям шалика майоріти на вітру.