Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

і розмальованій шкіряній куртці із заклепками? Але швидше за все, вона б просто посміялася з нього.

Вона сиділа до нього спиною, жодного разу не обернувшись і, очевидно, не помічаючи, що він тут. Її присутність дивним чином не давала йому спокою, а коли він за кілька хвилин підвівся, збираючись непомітно піти, вона раптом повернула голову і подивилась просто на нього, ніби весь час знала, що він тут, і тримала під спостереженням свого радара. Її погляд був немов блискавична атака, і Арманський поспішно покинув кафе, удавши, що не помітив дівчину. Вона не привіталася, але провела його очима, і лише коли він завернув за ріг, цей погляд перестав пекти йому спину.

Сміялася вона рідко або й взагалі ніколи не сміялася. Проте з часом Арманському почало здаватися, що її ставлення до нього трохи потепліло. Вона мала, м’яко кажучи, стримане почуття гумору, яке часом проступало в ній лише кривою в’їдливою посмішкою.

Її бездушність іноді викликала в Арманського бажання схопити її, струсонути, хоч якось прорватися крізь її захисну шкаралупу, щоб завоювати її дружбу чи бодай повагу.

Один-єдиний раз, коли вона вже пропрацювала на нього дев’ять місяців, він спробував поговорити з нею про ці почуття. Це було грудневого вечора на різдвяному святі «Мілтон сек’юриті», де Арманський, проти звичаю, випив зайвину. Нічого неприпустимого не сталося — він просто спробував сказати, що й справді добре до неї ставиться. Більше за все йому хотілося пояснити їй, що він відчуває потребу оберігати її і що коли їй знадобиться допомога, то вона може з цілковитою довірою звернутися до нього. Він навіть спробував її обійняти, зрозуміло, дружньо.

Саландер вивільнилася з його незграбних обіймів і покинула свято. Після цього вона не з’являлася на роботі і не відповідала по мобільному телефону. Драґан Арманський сприймав її відсутність як тортури — майже як особисту драму. Обговорювати свої почуття йому було ні з ким, і він вперше з жахом усвідомив, яку фатальну владу над ним має Лісбет Саландер.

За три тижні по тому, коли Арманський одного січневого вечора працював над перевіркою річного звіту, Саландер повернулася. Вона увійшла до кабінету нечутно, як привид, — просто він раптово помітив, що вона стоїть у напівтемряві неподалік дверей і роздивляється його. Він не мав ніякого уявлення про те, як довго вона вже там була.

— Хочете кави? — спитала Лісбет.

Вона причинила двері і простягнула йому принесений від кавового автомата стаканчик, який Арманський мовчки взяв. Він відчував полегшення, змішане з переляком, коли дівчина, підштовхнувши ногою двері, сіла в крісло для відвідувачів і глянула йому просто в очі. Потім вона поставила заборонене питання, та так, що від нього не можна було ні відбутися жартом, ні ухилитися:

— Драґане, я тобі подобаюсь?

Арманський сидів як паралізований, відчайдушно намагаючись збагнути, що йому відповідати. Його першим бажанням було стати в позу ображеного і все заперечувати. Потім він зустрів її погляд і усвідомив: вона вперше запитала про особисте, причому цілком серйозно, і якщо він спробує відбутися жартом, вона сприйме це як образу. Їй захотілося поговорити з ним, і йому стало цікаво, скільки часу вона набиралася духу, щоб запитати про це. Він повільно відклав ручку, відкинувся на спинку крісла і нарешті розслабився.

— Чому ти так думаєш? — спитав він.

— Тому що я бачу, як ти на мене дивишся і як відвертаєшся. А ще іноді ти хочеш простягнути руку і торкнутися до мене, а потім стримуєшся.

Раптом він усміхнувся їй:

— Мені здавалося, що коли я доторкнуся до тебе пальцем, ти відкусиш мені руку.

Вона вичікувала, навіть не посміхнувшись.

— Лісбет, я твій начальник, і навіть коли б я і захопився тобою, то ніколи б нічого собі не дозволив.

Вона все ще вичікувала.

— Між нами кажучи, бували випадки, коли я відчував, що мене до тебе вабить. Пояснити це я не можу, але це так. Сам не знаю чому, але ти мені дуже симпатична. Проте ти мене не збуджуєш.

— Чудово. Тому що з цього все одно нічого не вийде.

Арманський раптом засміявся. Саландер уперше висловила йому щось особисте, хай навіть це було найнеприємніше, що тільки може почути чоловік.

Він спробував підібрати відповідні слова:

— Лісбет, я розумію, що тебе не цікавить старий, якому вже п’ятдесят з хвостиком.

— Мене не цікавить старий, якому п’ятдесят з хвостиком і він — мій шеф. — Вона підняла руку. — Зажди, дай мені сказати. Іноді ти здаєшся тупаком і бюрократом, і це мене дратує, але ти, загалом, привабливий чоловік, і… я теж часом відчуваю… Але ти мій шеф, і я зустрічалася з твоєю дружиною і хочу працювати в тебе й надалі, і закрутити з тобою було б найбільшою дурістю з мого боку.

Арманський сидів мовчки, ледве наважуючись дихати.

— Я ж розумію, що ти для мене зробив, а невдячність не в моїх правилах. Я ціную, що ти виявився вищим за власні забобони і дав мені шанс. Але я не хочу, щоб ти був моїм коханцем, і татусь мені теж не потрібний.

Вона замовкла.

Трохи згодом Арманський безпорадно зітхнув:

— То який же я тобі потрібний?

— Я хочу працювати на тебе й далі. Якщо тобі це підходить.

Він кивнув, а потім відповів з максимальною відвертістю:

— Я дуже хочу, щоб ти на мене працювала. Але мені б також хотілося, щоб ти мала до мене якісь дружні почуття і довіру.

Лісбет похитала головою:

— Ти не та людина, з якою хочеться дружити.

Здавалося, вона збирається піти, і він сказав:

— Я зрозумів, що ти не бажаєш, щоб хтось ліз у твоє життя, і я постараюся цього не робити. Але ти не проти, якщо я як і раніше буду до тебе добре ставитися?

Саландер довго роздумувала. Потім вона відповіла: встала, обійшла навколо столу й обійняла його.

Арманський був геть збентежений.

Тільки коли вона відпустила його, він схопив її за руку:

— Ми можемо бути друзями?

Вона кивнула.

Це був єдиний раз, коли вона проявила до нього ніжність і коли вона взагалі його торкнулася. Цю мить Арманський згадував з теплотою.

За чотири роки вона так і не відкрила йому ні свого особистого життя, ні минулого.

Якось Арманський спробував на ній своє мистецтво розбиратися з «лобстерами». Він також мав довгу розмову з адвокатом Хольгером Пальмґреном, який, схоже, зовсім не здивувався його приходу, і від отриманих відомостей його довіра до неї зовсім не зросла. У розмовах з Лісбет він ніколи не торкався цієї теми і жодним словом