Читати книгу - "Двір Хаосу"

Вершник наближається… Рука на руків'ї одночасно з моєю власною… Я… Я сам повертаюся назад? Ми одночасно віддаємо честь… Один крізь одного якимось чином, повітря наче плівка води, що миттєво висихає. Якийсь ефект дзеркала Керрола, Рембо, Тир-на-Нгота… І все ж далеко, далеко вліво від мене звивається чорна штука… Ми їдемо по дорозі… Вона веде мене далі… Біле небо, біла земля і ніякого горизонту… Перспектива без сонця і хмар… Тільки та чорна нитка вдалині, та виблискуючі всюди піраміди, масивні, зростаючі…

Ми втомлюємося. Мені не подобається це місце… Але ми обігнали переслідуючий нас процес, чим би він не був. Натягую поводи. Я втомився, але відчуваю в собі дивну життєву силу. Вона, здавалося, немов піднімалася з моїх грудей… Камінь. Звичайно…

Я зробив зусилля знову зачерпнути цієї життєвої сили. Я відчув, як вона розтікається по моїм членах, ледь затримуючись на моїх кінцівках…

Я потягнувся і наклав свою волю на своє безбарвне і геометричне оточення. Воно почало змінюватися.

Виник рух. Піраміди переміщалися, темніючи на ходу. Світ перекинувся догори ногами, а я стояв на нижній стороні хмари, спостерігаючи, як миготять наді мною ландшафти.

Світло заструменіло повз мене вгору від золотого сонця у мене під ногами. Це теж пройшло і перистий грунт потемнів і пішла вгору палаюча вода, роз'їдаючи проходячую сушу. Блискавки стрибали вгору, б'ючи у світ над головою, ламаючи його на частини. Місцями він дробився і шматки його падали навколо мене.

Вони почали кружляти, коли пройшла хвиля темряви. Коли знову з'явилося світло, на цей раз голубувате, воно не мало жодного точкового джерела і не вимальовувалося ніякої землі.

… Золоті мости через порожнечу, всю в довгих стрічках, одна з них мигнула під нами навіть зараз. Ми летимо вздовж її русла, стоячи деякий час нерухомо, як статуя вершника на коні.

… Це триває, напевно, століття. Явище, споріднене дорожньому гіпнозу проходить через мої очі, небезпечно заколисуючи мене.

Я роблю все, що можу, щоб прискорити наш перехід. Проходить ще вік…

Нарешті, далеко попереду, сутінкова, туманна пляма — наша кінцева мета, зростаюча, незважаючи на нашу швидкість, дуже повільно.

До того часу, коли ми, нарешті, добираємося до нього, він стає гігантським островом у порожнечі, порослим лісом з гігантських металевих дерев…

Я зупиняю рух, який приніс нас в таку далечінь, і ми рухаємося вперед своїми власними силами, вступаючи в цей ліс. Трава хрумтить у нас під ногами, немов алюмінієва фольга, коли ми проїжджаємо серед цих дерев. Навколо мене висять дивні плоди, бліді і сяючі. Немає ніяких явно видаваних звірами звуків. Пробираючись вглиб, ми виїжджаємо на невелику галявину, по якій тече струмок ртуті. Тут я спішуюся.

— Брат Корвін, — знову лунає цей голос. — Я чекав тебе.

Я повертаюся обличчям до лісу, стежачи, як він виходить з нього. Я не оголив своєї зброї, так як він не оголив своєї. Я, однак, подумки торкнувся Каменя. Після тільки що завершених мною вправ, я зрозумів, що зможу зробити з ним набагато більше, ніж керувати погодою. Якою б не була міць Бранда, я відчував, що тепер у мене є зброя, щоб протидіяти їй. Камінь запульсував частіше, коли я це зробив.

— Перемир'я, — запропонував Бранд. — Іде? Ми можемо поговорити?

— Я не бачу, що ми можемо сказати один одному, — відповів я йому.

— Якщо ти не даєш мені шансу, то ніколи не дізнаєшся напевно, чи не так?

Він зупинився в семи метрах від мене, перекинув свій зелений плащ через ліве плече і посміхнувся.

— Гаразд. Скажи це, чим би це не було, — сказав я.

— Я намагався зупинити тебе там. Заради Каменя. Ти явно знаєш тепер, чим він є, розумієш, наскільки він важливий.

Я нічого не сказав.

— Батько вже використовував його, — продовжував він. — І я з жалем змушений повідомити, що він зазнав невдачі у тому, що він задумав з ним зробити.

— Що? Звідки ти знаєш?

— Я можу бачити крізь Відображення, Корвін. Я було подумав, що наша сестриця більш грунтовно посвятила тебе в ці справи. З невеликим уявним зусиллям я можу сприйняти все, що виберу. Я, природно, був заклопотаний результатом цієї справи. Так що я стежив. Він помер, Корвін. Це зусилля було для нього занадто велике. Він втратив контроль над силами, якими маніпулював, і був спалений ними, пройшовши трохи більше половини шляху через Лабіринт.

— Ти брешеш! — Кинув я, торкнувшись Каменя.

Він похитав головою.

— Я визнаю, що я не вище того, щоб збрехати заради досягнення своїх цілей, але на цей раз я говорю правду. Батько помер. Я бачив, як він впав. Птах приніс тоді тобі Камінь, як він велів. Ми залишилися у всесвіті без Лабіринту.

Я не хотів йому вірити. Але була можливість, що батько потерпів невдачу. Я мав запевнення єдиного експерта в цих справах, Дворкіна, про те, наскільки важка така задача.

— Допускаючи на хвилину, що сказане тобою — правда, що трапиться далі? — Запитав я.

— Все розпадеться, — відповів він. — Зараз Хаос починає заповнювати вакуум там, в Амбері. Виник величезний вихор; і він наростає. Він поширюється назовні, знищуючи світи-Відображення, і він не зупиниться, поки не зустрінеться з Двором Хаосу, завершивши повний круг усієї світобудови, зі знову пануючим над усім Хаосом.

Я відчув себе збентеженим. Невже я боровся від Грінвуда до сюди, пройшовши через все, щоб все це скінчилося таким чином? Невже я побачу все позбавленим сенсу, форми, змісту, життя, коли події підштовхнули мене до такого завершення?

— Ні! — Відкинув я. — Так не може бути.

— Якщо не… — М'яко додав Бранд.

— Якщо не що?

— Якщо не накреслити новий Лабіринт, не створити новий порядок для збереження форми.

— Ти маєш на увазі, скакати назад в той вихор і спробувати завершити роботу? Ти тільки що сказав, що такого місця більше не існує.

— Ні. Звичайно, ні. Де б не був Лабіринт, там буде і центр. Я можу зробити це прямо тут.

— Ти думаєш, що зможеш досягти успіху там, де зазнав невдачі батько?

— Я повинен спробувати. Я — єдиний, хто достатньо знає про це і у кого вистачить часу, перш ніж прибуде хвиля Хаосу. Слухай, я визнаю — все, що, безсумнівно, розповіла про мене Фіона, я замислив і по цьому діяв. Я уклав угоду з ворогами Амбера. Я пролив нашу кров. Я спробував випалити твою пам'ять. Але світ, яким ми його знаємо, знищений, а я теж живу тут. Всі мої плани — всі — ні до чого не приведуть, якщо не збережеться