Читати книгу - "Оголошено вбивство"

проте тепер багато будинків потребують, щоб їх пофарбували. Дуже приємна маленька садиба».

Коли автомобіль Кредока зупинився перед парадними дверима, сержант Флетчер вийшов з-за дому. Сержант Флетчер був схожий на гвардійця, він умів по-військовому ставати струнко і знав, як надати дуже різних значень односкладовому слову: «Сер».

— Отже, ти тут, Флетчере.

— Сер, — сказав сержант Флетчер.

— Маєш щось доповісти?

— Ми закінчили огляд будинку, сер. Шерц, схоже, ніде не залишив відбитків пальців. Він був у рукавичках, звичайно. Жодного сліду від висаджених дверей або вікон із метою вдертися до будинку. Схоже, він приїхав сюди з Меденхема на автобусі, що прибуває о шостій. Бічні двері будинку, як мені вдалося з'ясувати, були замкнені о пів на шосту вечора. Думаю, він увійшов у дім крізь парадні двері. Міс Блеклок стверджує, що ці двері зазвичай не замикають доти, доки всі в домі не вкладаються спати. З другого боку, служниця посвідчила, що парадні двері були замкнені протягом усієї другої половини дня. Але вона посвідчить що завгодно, бо це жінка надзвичайно темпераментна. Вона біженка десь зі Східної Європи.

— То з нею важко розмовляти?

— Сер! — з особливим притиском відказав сержант Флетчер.

Кредок усміхнувся.

Флетчер продовжив свій рапорт:

— Система освітлення всюди в повному порядку. Нам досі не пощастило з'ясувати, як він зумів вимкнути світло. Було відключено лише один контур. Вітальню й хол. Сьогодні, безперечно, бра та верхні лампи підключають до різних пробок, але в цьому домі стара система розташування дротів. Не розумію, як йому вдалося дістатися до пульта з пробками, бо він висить у коридорі за посудною шафою, отож, він міг пройти туди лише через кухню, і служниця не могла б його не побачити.

— Якщо вона не була з ним у змові.

— Це цілком можливо. І він, і вона чужоземці, і я не схильний довіряти їй анітрохи.

Кредок помітив два величезні налякані чорні ока, що дивилися на нього крізь вікно, яке було поруч із парадними дверима. Обличчя, розплющене об шибку, було майже невидиме.

— То вона?

— Вона, сер. Обличчя зникло.

Кредок натиснув на кнопку дзвінка біля дверей. Після тривалого очікування двері відчинила симпатична молода жінка з каштановим волоссям і знудьгованим виразом обличчя.

— Детектив-інспектор Кредок, — сказав Кредок.

Молода жінка подарувала йому досить холодний погляд привабливих карих очей і сказала:

— Заходьте. Міс Блеклок чекає вас.

Хол, як помітив Кредок, був довгий, вузький, і в нього виходило, як йому здалося, безліч дверей.

Молода жінка відчинила двері ліворуч і сказала:

— Прийшов інспектор Кредок, тітко Леті. Міці не захотіла відчинити двері. Вона зачинилася в кухні і стогне там із неймовірними відтінками в голосі. Не думаю, що ми матимемо сьогодні обід.

Вона сказала, звертаючись до Кредока тоном пояснення:

— Міці не любить поліції.

І вийшла, зачинивши за собою двері.

Кредок підійшов до власниці будинку «Літл-Педокс».

Він побачив високу, досить енергійну жінку років шістдесяти. Сиве, хвилясте від природи волосся обрамлювало розумне, вольове обличчя. Вона мала сірі очі й квадратне рішуче підборіддя. Її ліве вухо було забинтоване. На ній не було ніякого макіяжу, і вона була дуже просто вдягнена — у твідовий костюм та пуловер. На шиї вона мала старовинне намисто — воно зовсім не відповідало її костюму й надавало їй виразу вікторіанської сентиментальності, що інакше не був би помітний.

Відразу за нею стояла жінка приблизно того самого віку з круглим обличчям і досить неохайним волоссям, що вибивалося з-під сіточки. Кредок відразу вгадав у ній Дору Баннер, яку констебль Леґ назвав у своєму рапорті «компаньйонкою», а усно додав те, що в рапорті записувати було не можна: «З головою у неї не все гаразд».

Міс Блеклок заговорила приємним голосом добре вихованої людини:

— Доброго ранку, інспекторе Кредок. Це моя подруга, міс Баннер, яка допомагає мені доглядати дім. Сідайте, будь ласка. Ви, сподіваюсь, не палите?

— Якщо й палю, то тільки поза службою.

— Яка ганьба!

Очі Кредока ковзнули по кімнаті швидким і практичним поглядом. Типова вікторіанська вітальня, що складається з двох кімнат. Два довгі вікна в цій кімнаті, вікно у глибокій ніші; в іншій… стільці… канапа, посередині стіл, на якому стоїть велика ваза з хризантемами, ще одна ваза на підвіконні — квіти свіжі й приємні, проте не позначені особливою оригінальністю смаку. Єдиною деталлю, яка порушувала тут гармонію, була маленька срібна ваза, а в ній зів'ялі фіалки на столі поблизу від арки, що вела до другої кімнати. Кредок не міг собі уявити, щоб міс Блеклок могла терпіти зів'ялі квіти у своїй вітальні, а тому він сприйняв їх як єдину ознаку раптової тривоги, що свідчила про брутальне порушення добре налагодженого порядку в домі.

Він сказав:

— Я так розумію, міс Блеклок, що саме в цій кімнаті трапився… Інцидент.

— Так.

— І ви б лишень побачили, що тут діялося вчора в домі! — вигукнула міс Баннер. — Такий розгардіяш. Два столики були перекинуті, і від одного відламалася ніжка, люди наштовхувалися одне на одного в темряві, і хтось випустив із рук запалену сигарету і спалив найкращу меблю, що тут стояла. Люди — а надто молоді люди — так безтурботно ставляться до таких речей… Богу дякувати, жодна порцелянова філіжанка не розбилася…

Міс Блеклок лагідно, але твердо урвала свою компаньйонку:

— Усі ці події, Доро, хоч вони й неприємні, можна вважати неістотними дрібницями. Думаю, буде ліпше, якщо ми просто відповідатимемо на запитання інспектора Кредока.

— Дякую вам, міс Блеклок. Я прийшов розпитати вас про те, що тут сталося вчора вночі. По-перше, я хотів би поцікавитися, коли вперше ви побачили чоловіка, якого тут було вбито, — Руді Шерца.

— Руді Шерца? — Міс Блеклок здавалася здивованою. — То так його звали? Чомусь я думала… Але це не має ваги. Уперше я з ним зустрілася тоді, коли приїхала до Меденгем-Спа, щоб походити протягом дня по крамницях, — це було, дай-но мені, Боже, пам'яті — десь три тижні тому. Ми — міс Баннер і я — обідали в ресторані готелю «Роял Спа». Коли ми вже зібралися вийти з готелю, я почула, як хтось промовив моє ім'я. Це був той молодик. Він запитав: «Ви міс Блеклок, чи не так?» А далі він сказав, що, мабуть, я не пам'ятаю його, але він син власника готелю в Альпах, у місті Монре, де моя сестра і я жили протягом майже року під час війни.

— Готель в Альпах, Монре, — занотував собі Кредок. — Але чи справді ви його запам'ятали, міс Блеклок?

— Ні, не запам'ятала. Я навіть не могла пригадати, щоб його там бачила.