Читати книгу - "Карибська таємниця"

class="p1">— Мені не подобаються ці пантофлі, — сказав містер Рейфаєл, піднявши ногу й дивлячись на неї. — Я сказав про це йолопові Джексону, але той чоловік не слухає жодного мого слова.

— Я принесу вам інші, гаразд, містере Рейфаєл?

— Ні, не треба, сидіть тут і поводьтеся тихо. Терпіти не можу, коли люди бігають навколо, кудкудакаючи, мов кури.

Евелін витягла руки, розворушивши теплий пісок.

Міс Марпл, цілком зосереджена на свому плетінні, — чи так тільки здавалося, — простягла ногу й поквапно попросила пробачення:

— Пробачте мені, пробачте, місіс Гілінґдон. Боюся, я копнула вас ногою.

— Ет, пусте, — сказала Евелін. — На цьому пляжі зібралося забагато народу.

— О, не рухайтеся. Будь ласка, лежіть спокійно. Я трохи відсуну свого шезлонга назад і більше такого не зроблю.

Змінюючи місце свого розташування, міс Марпл не переставала базікати, весело і якось по-дитячому.

— Тут так чудово відпочивати! Мені не доводилося бувати раніше у Вест-Індії. Я думала, це те місце, де я ніколи не побуваю, і ось я тут. І все завдяки доброті свого небожа. Я думаю, ви знаєте цю частину світу дуже добре, місіс Гілінґдон, чи не так?

— Я була на цьому острові раз або двічі раніше і, звичайно ж, була на більшості інших.

— Авжеж» авжеж. Метелики й дикі квіти — ваша пристрасть. Ваша і ваших друзів — чи вони вам родичі?

— Друзі. Не більше як друзі.

— І думаю, ви багато подорожуєте разом, адже інтереси у вас спільні.

— Так. Ми подорожуємо разом протягом кількох останніх років.

— Певно, ви пережили чимало цікавих пригод.

— Не думаю, — сказала Евелін. Її голос звучав рівно й трохи знуджено. — Пригоди, схоже, завжди трапляються з іншими людьми.

Вона позіхнула.

— Жодної небезпечної зустрічі зі зміями, або дикими звірами, або з розлюченими тубільцями?

(«Якою ідіоткою я, либонь, здаюся», — подумала міс Марпл.)

— Нічого, крім комашиних укусів, — запевнила її Евелін.

— А бідолашного майора Полґрейва одного разу вкусила змія, — сказала міс Марпл, зробивши твердження, яке було її чистою фантазією.

— Справді?

— А він хіба ніколи вам про це не розповідав?

— Можливо, і розповідав. Не пам'ятаю.

— Ви, певно, знали його дуже добре, правда ж?

— Майора Полґрейва? Ні, ми майже зовсім його не знали.

— Він розповідав стільки цікавих історій.

— Бридкий, старий зануда, — сказав містер Рейфаєл. — І цілковитий йолоп. Бо він би не помер, якби шанувався.

— Ет, ви знову за своє, містере Рейфаєл, — сказала місіс Волтерс.

— Я знаю, про що кажу. Якщо ти нормально доглядаєш своє здоров'я, ти не маєш із ним проблем. Подивіться на мене. Лікарі сказали, що мені капець, багато років тому. Гаразд, сказав я, у мене свої правила догляду за здоров'ям, і я дотримуватимуся їх. І ось я тут.

Він із гордістю подивився навкруг себе.

Те, що він досі тут, на цьому світі, справді здавалося якоюсь помилкою природи.

— Бідолашний майор Полґрейв мав високий кров'яний тиск, — сказала місіс Волтерс.

— Нісенітниця, — заперечив містер Рейфаєл.

— Але ж він справді його мав, — сказала Евелін Гілінґдон.

Якась несподівана авторитетність пролунала в тоні її голосу.

— Хто вам про це сказав? — запитав містер Рейфаєл. — Він сам?

— Хтось сказав.

— Він мав дуже червоне обличчя, — втрутилася до розмови міс Марпл.

— Ну то й що? — запитав містер Рейфаєл. — У нього не було високого кров'яного тиску, він сам мені сказав.

— Невже справді? — здивувалася місіс Волтерс. — Ніхто не може з певністю стверджувати, що в нього нема тієї або тієї хвороби.

— А чом би й ні? Одного разу, коли він поглинув неймовірну кількість пуншів і дуже багато з'їв, я йому сказав: «Ви повинні стежити за своєю дієтою і менше пити. У вашому віці людина має стежити за своїм кров'яним тиском». А він мені відповів, що з цього боку йому нема чого остерігатися, бо кров'яний тиск у нього цілком нормальний для його віку.

— Але він приймав якісь ліки, щоб понизити тиск, — знову втрутилася до розмови міс Марпл. — Ліки, що називалися сереніт або якось так.

— Якби ви запитали мене, — озвалася Евелін Гілінґдон, — то я сказала б вам, що, на мою думку, він ніколи не визнавав, що він хворий або має якісь проблеми зі здоров'ям. Як на мене, то він належав до людей, які бояться хвороб, а тому завжди заперечують, що з ними щось не так.

Для Евелін то була задовга промова. Міс Марпл замислено подивилася на верхівку її темної голови.

— Проблема в тому, — сказав містер Рейфаєл диктаторським тоном, — що люди надто цікавляться хворобами своїх ближніх. Вони думають, що кожен, кому більш як п'ятдесят років, має скоро померти від високого кров'яного тиску, або закупорювання коронарних судин, або чогось подібного — нісенітниця! Якщо людина каже, що зі здоров'ям у неї все гаразд, то, думаю, так воно і є. Людина повинна знати про своє власне здоров'я. Котра година? За чверть дванадцята? Я мусив би вже давно зануритися у воду. Чому ти не нагадуєш мені про такі речі, Естер?

Місіс Волтерс не стала сперечатися. Вона підвелася на ноги й досить спритно допомогла містерові Рейфаєлу зіп'ястися на свої. Удвох вони пішли до води, вона вправно підтримувала його. Удвох увійшли в море.

Сеньйора де Каспеаро розплющила очі й промурмотіла:

— Які вони бридкі, старі чоловіки! Їх усіх треба вбивати у сорок або навіть тридцять п'ять років. Ви зі мною згодні?

Едвард Гілінґдон і Ґреґорі Дайсон, грузнучи ногами в піску, вийшли на пляж.

— Яка там вода, Евелін?

— Така, як і завжди.

— Жодних змін? А де Лакі?

— Не знаю, — відповіла Евелін.

Міс Марпл знову замислено подивилася на верхівку темної голови.

— Зараз я вам покажу, як плаває кит, — сказав Ґреґорі.

Він скинув свою строкату бермудську сорочку й побіг до моря, плюхнувшись у воду й попливши швидким кролем, пирскаючи та відсапуючись. Едвард Гілінґдон сів на пляжі біля своєї дружини й запропонував:

— Скупаймося знову?

Вона посміхнулася, наділа купальну шапочку, і вони пішли до моря набагато менш ефектно, аніж Ґреґ. Сеньйора де Каспеаро знову розплющила очі.

— Я спершу думала, ці двоє відбувають подорож медового місяця — так він ніжно ставиться до неї, але мені сказали, вони одружені вже вісім або дев'ять років. Неймовірно, правда?

— Цікаво, де пропадає місіс Дайсон? — промовила міс Марпл.

— Ота Лакі? Вона з якимсь чоловіком.

— Ви так думаєте?

— Я в цьому переконана, — сказала сеньйора де Каспеаро. — Вона належить до такого типу. Але вона вже не молода, і в її чоловіка очі теж розбігаються. Хто, хто, а я знаю.

— Не сумніваюся, — сказала міс Марпл. — Хто, хто, а ви знаєте.

Сеньйора де Каспеаро