Читати книгу - "Сповідь відьом"

чи відьма — та ще й представниця роду Бішопів — отак просто пропустила б цей манускрипт крізь пальці. Нечутним крокам пройшовся Метью квартирою. Ані в спальні, ані у ванній книги не знайшлося. Він тихо прокрався повз диванчик, на якому спала відьма.

Її повіки час від часу здригалися, немов вона дивилася якийсь фільм, відомий лише їй. Одна її рука стиснулася в кулак, а ноги раз по раз смикалися, немов у танці. Але обличчя Діани Бішоп було спокійне, не потривожене тим, що відбувалося з рештою її тіла.

Щось було не так. Він відчув це тієї ж миті, коли побачив доктора Бішоп у бібліотеці. Метью став, схрестивши руки на грудях й уважно придивився до неї, але так і не зміг нічого визначити. Від цієї відьми не йшов звичний відьмацький запах — запах блекоти, сірки та шавлію. «Щось вона приховує, — подумав він. — Щось набагато важливіше, аніж втрачений манускрипт».

Метью пошукав поглядом обідній стіл, який вона використовувала як робочий. Помітити його було нескладно — завалений книгами та паперами. «Отам вона, скоріш за все, і залишила поцуплений із бібліотеки фоліант», — подумав Метью. Та не встиг він ступити крок до стола, як відчув хвилю електричного струму і завмер, як укопаний.

Із тіла Діани Бішоп стиха струменіло світло — блідо-блакитне, майже біле; у перші секунди воно утворило довкола відьми щось на кшталт хмари. На мить здалося навіть, що відьма мерехтить. Метью спантеличено труснув головою. Цього просто не може бути! Вже кілька сторіч не бачив він, щоб відьма так світилася!

Але його настійно кликали важливіші справи, тому Метью знову заходився шукати манускрипт, швидко переглядаючи предмети, розкладені на столі. Він пригнічено пригладив долонею волосся. Запах відьми був усюди, він заважав йому зосередитися. Вампір повернувся поглядом до кушетки. Діана Бішоп заворушилася, підтягнула коліна до грудей. І знову з’явилося світіння — померехтіло кілька секунд і щезло.

Метью нахмурився, спантеличений невідповідністю між тим, що він підслухав минулого вечора, і тим, що він побачив на власні очі. Двоє відьом теревенили про «Ешмол № 782» та відьму, яка його замовила. Одна з них висловила думку, що ця жінка-історик з Америки не вдавалася до своїх магічних здібностей. Але Метью сам бачив, що вона робила в Бодліанській бібліотеці, а тепер спостерігав, як ця магічна сила вирує в тілі сплячої відьми. Він мав підозри, що у своїй роботі вона частенько користувалася чаклунством. Багато чоловіків, про яких вона писала у своїх працях, були його добрими знайомими: Корнелій Дреббель, Андреас Лібавій, Ісаак Ньютон… Вона чітко визначила їхні примхи та манії. А хіба може звичайна жінка, не вдаючись до магії, так добре зрозуміти чоловіків, які жили сотні років тому? У голові Метью промайнула несподівана думка: «А може, вона й мене розуміє з такою самою лячною чіткістю?»

Годинник Оксфорда вдарив третю, і вампір аж підскочив від несподіванки. Його горло вмить пересохло і стало схоже на пергамент. Він збагнув, що непорушно стояв кілька годин і дивився на сплячу відьму, спостерігаючи припливи і відпливи її магічної енергії. На мить він замислився — а чи не скуштувати йому відьминої крові? Але стримався. Бо лише бажання знайти манускрипт «Ешмол № 782» привело його до помешкання Діани Бішоп, і ніщо інше.

Якщо манускрипту немає в її квартирі, значить, він і досі в бібліотеці.

Метью почимчикував до кухні, вислизнув крізь вікно і розчинився в нічній темряві.

Розділ 4

Я прокинулася за чотири години — лежала на стьобаній ковдрі й досі стискала в руці телефон; моя права нога звисала з ліжка, а капець з неї впав додолу. Я поглянула на годинник і простогнала з досади. Часу для звичної ранкової подорожі до річки не лишилося, не було часу навіть для пробіжки.

Довелося скорочувати ранковий ритуал: я помилася в душі, висушила феном волосся, час від часу підсьорбуючи гарячущий чай. Волосся я мала солом’яно-світле й неслухняне, хоч як би не розчісувала його гребінцем. Це проблема більшості відьом — важко відростити волосся, щоб воно трималося рівно і гладенько. Сара пояснювала це пригніченою магією і заспокоювала мене, приказуючи, що коли я почну регулярно користуватися своїми магічними здібностями, у моєму волоссі не накопичуватиметься статичний струм, і воно стане більш слухняним.

Почистивши зуби, я вдягнула джинси, свіжу білу блузку і чорну жакетку. Та сьогодні від цих звичних процедур, звичного одягу мені було некомфортно. Одежа немов стримувала мене, і я почувалася ніяково. Я обсмикнула жакетку, але хіба можна у такий нехитрий спосіб позбутися вад покрою?

Я подивилася в дзеркало, і звідти на мене глянуло обличчя моєї матері. Я вже не могла пригадати, з якого часу з’явилася та схожість. Може, іще в коледжі? Ніхто мені про це не казав, аж поки я, студентка першого курсу, приїхала додому на День подяки. І відтоді я тільки й чула про свою схожість із Ребеккою Бішоп від тих, хто її знав.

Сьогоднішня перевірка у дзеркалі засвідчила, що від недосипання моя шкіра зблідла. Через це успадковане від батька ластовиння проступило ще виразніше, хоча темні кола під очима дещо послабили цей ефект. Від втоми мій ніс видовжився, а вилиці стали більш западистими. Мені пригадався бездоганно красивий професор Клермон. «Цікаво, а який він на вигляд відразу ж, коли прокинеться? — подумалося мені. — Напевне, свіжий, як огірочок. Так само гарний, як і учора в бібліотеці — от сучий вилупок!» Невдоволена собою, я скривила лице.

На порозі спальні я зупинилася й оглянула свою оселю. Щось бентежило мене — чи то забута справа, чи то недотримання кінцевого терміну… Мені бракувало чогось важливого. Відчуття неспокою наче обхопило мене за живіт, стиснуло, і відпустило. Я перевірила на столі список зустрічей та стос отриманої пошти і, списавши неприємне відчуття на порожній шлунок, пішла униз. Біля кухні люб’язні літні жіночки почастували мене грінками. Вони пам’ятали мене ще першокурсницею і досі клопоталися і поспішали нагодувати заварним кремом та пирогом із яблуками, якщо я мала зголоднілий і стомлений вигляд.

Наминаючи грінки, я почимчикувала бруківкою провулку Нью-Коледж-лейн, остаточно переконавши себе, що учора мені просто щось наверзлося. Волосся лоскотно торкалося шиї, я на повні груди вдихала хрустке ранкове повітря і втішалася. Вранці Оксфорд — звичайнісіньке містечко з припаркованими біля кухонь коледжу розвізними фургонами, з ароматом смаженої кави і вологої бруківки та з променями вранішнього сонця, що пробиваються крізь імлу. Він зовсім не скидався на місце, де водилися вампіри.

Одягнений у блакитну куртку працівник Бодліанської бібліотеки