Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

камінь, щоб здавалось, ніби це його загубили. Тоді зав’язав дірку на мішку мотузкою, щоб борошно більше не сипалось, і відніс мішок разом із пилкою назад на човник.

Коли майже зовсім стемніло, я спустив човник униз по ріці до такого місця, де верби нависли над водою, і почав чекати, доки зійде місяць. Міцно прив’язав суденце до дерева, підвечеряв трохи, а потім ліг на дно, щоб викурити люльку й обдумати свій план. Думаю собі: якщо мене шукатимуть, то підуть по сліду мішка з каменюками до берега і спробують знайти моє тіло в ріці. А тоді простежать за слідом із борошна до озера і по струмку будуть шукати злочинців, які нібито вбили мене та вкрали речі. У річці вони нічого не шукатимуть, крім мого мертвого тіла. Незабаром їм це набридне, і більше вони й думати про мене забудуть. Ось і чудово, я нарешті зможу жити там, де захочу. Острів Джексона мені цілком підходить, я його добре знаю, там ніколи нікого не буває. А вночі можна буде переправлятися в місто: потиняюсь там, поцуплю, що мені треба. Острів Джексона — найкраще місце для мене.

Я добряче притомився і незчувся, як заснув. Прокинувшись, не одразу зрозумів, де це я. Сів, озирнувся навсібіч, навіть злякався трохи. Тоді згадав. Річка здавалася дуже широкою, на багато миль у ширину. Місяць світив так яскраво, що можна було перерахувати всі колоди, які пропливали, чорні й на перший погляд нерухомі, дуже далеко від берега. Навколо стояла мертва тиша; з усього було видно, що зараз дуже пізно, навіть пахло по-пізньому. Ви розумієте, що я маю на увазі… Не знаю, як це передати словами.

Я гарненько потягнувся, позіхнув і тільки хотів було відв’язати човник і знову рушити в дорогу, як раптом по воді до мене донісся шум. Прислухавшись, я незабаром впізнав ці глухі розмірені звуки: так тихої ночі постукують весла в кочетах човна. Я подивився крізь листя верби — так і є: далеко, ближче до того берега, пливе човен. Тільки не видно було, скільки там людей. Думаю: чи не батько часом повертається, хоча я його не чекав. Човен спустився нижче від мене по течії, а тоді пристав до берега по тихій воді, до того ж так близько від мене, що я зміг би навіть доторкнутися до нього дулом рушниці. Дійсно, це був батько — та ще й тверезий, судячи з того, як він працював веслами.

Я не став гайнувати часу. Наступної миті вже летів униз за течією, безгучно, але швидко, тримаючись у тіні берега. Я проплив зо дві — дві з половиною милі, тоді повернув на чверть милі ближче до середини річки, бо незабаром мала бути пристань і люди звідти могли побачити та гукнути мене. Я намагався триматися серед колод, які несла вода, а потім ліг на дно човника і пустив його за течією. Лежав, відпочивав, покурював люльку і дивився на небо, де не було ані хмаринки. Небо здається таким глибоким, коли лежиш на спині в місячну ніч! Раніше я цього не знав. І як далеко чути по воді такої ночі! Я чув, як люди розмовляють на пристані. Чув навіть, що саме вони говорили, — все до єдиного слова. Один чоловік сказав, що дні тепер стають дедалі довшими, а ночі — коротшими. Другий відповів, що ця ніч, як йому здається, не з коротких, — і тут вони засміялися; він повторив свої слова — і вони знову засміялися; потім розбудили третього і зі сміхом переказали йому; от лишень той не засміявся — буркнув щось уривчасто і сказав, щоб дали йому спокій. Перший запевнив, що він неодмінно розкаже це своїй старій, — певно, їй дуже сподобається; але це дрібнички порівняно з тим, як він жартував у старі добрі часи. Я почув, як один із них сказав, що зараз близько третьої години і він сподівається — світанок не затримається більше ніж на тиждень. Після цього голоси почали віддалятися, і я вже не міг розібрати слів, чув лише невиразну балачку та інколи сміх, але здавалося, ніби дуже здалеку.

Тепер я був значно нижче від пристані. Я підвівся і побачив милі за дві з половиною нижче за течією острів Джексона, геть порослий лісом, — він стримів посередині ріки, великий, темний і громіздкий, ніби пароплав без вогнів. Вище острова не було видно бодай сліду відмілини — тепер її повністю покривала вода.

До острова я дістався без проблем. Стрілою пронісся мимо верхньої його частини — така швидка була течія, — тоді далі, й причалив з того боку, яка була ближче до іллінойського берега. Я спрямував човник у невелику бухточку, яку знав давно: мені довелося розсунути гілля верби, щоб потрапити туди; а коли я прив’язав човник, ззовні його ніхто не помітив би.

Я вийшов на берег, сів на колоду й почав дивитися на широку ріку, на чорні колоди, що пливли по ній, на місто за три милі звідси, де ще миготіли три-чотири вогники. Величезний пліт плив по ріці: зараз він був за милю від острова вище за течією; посередині плота горів ліхтар. Я дивився, як пліт підповзає все ближче, а коли він порівнявся з тим місцем, де я сидів, хтось вигукнув: «Агов, на кормі! Бери правіше!» Я чув це так виразно, нібито людина стояла поряд зі мною.

Небо почало потроху світлішати; я пішов до лісу й ліг подрімати перед сніданком.

Розділ VIII

Коли я прокинувся, сонце стояло досить високо — певно, було вже по восьмій годині. Я лежав на траві, у прохолодному затінку, і думав про всяку всячину. Я почувався досить добре, бо гарно відпочив. У просвіти між листям заглядало сонце, але тут росли переважно високі дерева, й під ними було дуже похмуро. Там, де сонячне світло просочувалося крізь листя, на землі лежали плямки, схожі на веснянки, і ці плямки трохи ворушилися, — отже, у верхів’ї був вітерець. Дві білки всілися на гілці й, позираючи на мене, дуже привітно зацокотіли.

Мені було так добре, що я лінувався навіть вставати і готувати сніданок. Знову задрімав було, аж раптом мені почулося, що десь вище по річці пролунало глухе «бум!». Я прокинувся, звівся на лікоть і прислухався; за якийсь час почув той же звук. Тоді я підхопився, побіг на берег і почав дивитися крізь листя: бачу, по воді розпливається клуб диму, досить далеко від мене,