Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

«народною» пресою тодішня влада користувалась аж до 1917-го року. До того часу, від 1914-го року починаючи, офіційне українське друковане слово було заборонене.

Провидець українських хліборобів

Ідеолог хліборобів-власників зрозумів, що словесну аґітацію скінчено, що настав новий момент демонстрації української гостинності.

І. Дніпровський

Згадуючи у своїх писаннях період українських визвольних змагань 1917—1921 pp., Д. Донцов указував на те, що «незважаючи на задурених соціялістичних провідників, не за ідеал людської кошари, не за нову панщину змагалась тоді Україна, а за приватну власність, за людську гідність, неможливу без перших двох».

Серед тих, хто поєднував конечність цих ідей з постулятом самостійности України, спричинившись таким чином до формування націоналістичного світогляду в широких колах інтеліґенції, були Микола Міхновський, Іван Липа, а також брати Володимир та Сергій Шемети.

Саме ці сили органічно протистояли навалі чужої «мудрости», яка у вигляді соціялістичних догм була силоміць накинута нашому народові Росією. Втім, попри те, що згаданими догмами на був наснажений соціялістичний провід молодої Держави, серед ширшого загалу вже впевнено ясніла думка щодо нездатности українських соціялістів організувати державне життя.

Обкладинка збірника «Хліборобська Україна». 1920 рік

Період політичного хаосу в Україні за часів Центральної Ради, а згодом переходу влади до гетьмана П. Скоропадського заступила доба правління Директорії — «цієї купки інтеліґентів та дрібного офіцерства, що грається в соціялізм», як значив про цю спільноту І. Дніпровський у невиданому романі «Народе мій». Але за нової влади також залишалися актуальними проблеми, які могли бути опановані лише в контексті розгляду національних ознак українства, заклавши тим самим наріжний камінь державницької політики будь-якого уряду. І вирішення цих проблем було тим більш важке, що на той час в Україні, як писав у своїх спогадах П. Скоропадський, «все поділилося на різко протилежні угруповання: одне українське — різко шовіністичне, друге — рішуче не хотіло знати ніякого українського».

Отже, за тими силами, що боротьба між ними мусила вирішити подальшу долю України, на період грудня 1918-го року вже впевнено стояли реальні політичні організації. Однією з них була партія хліборобів — саме те «шовіністичне» відгалуження, як його визначив П. Скоропадський, у національній, приватновласницькій проблемі українського господарства. Той самий Д. Донцов роз’яснював клясичну позицію цього явища, пишучи, що «народ був настроєний „шовіністично“, бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, весь уклад життя — любив свій край і поза ним — ніякого іншого».

Українська демократична хліборобська партія була політичною організацією українських самостійників-державників (оформлена початково як Українська демократична партія), заснованою М. Міхновським на установчому з’їзді в Лубнах 29-го червня 1917-го року. Крім М. Міхновського, до її проводу на той час входили: Д. Донцов, В. Липинський та брати Шемети. Про хліборобів гетьман П. Скоропадський писав: «Ця партія, на жаль, нечисленна, одкидала крайності в питаннях соці-яльних, обстоювала принципи приватної власности і взагалі, уникаючи всякої демагогії і теоретичности, дбала про цілком реальну постанову справи… Вона складалася з самих найбільш переконаних українців-самостійників школи Міхновського».

З тієї школи, завважмо, вийшов також В. Шемет, провидець і вольово-ідейний лідер хліборобів-власників. Яким же був шлях цього політичного діяча, найближчого друга й соратника М. Міхновського?

Після закінчення гімназії В. Шемет вчиться в Петербурзькому, а згодом Київському університеті, який закінчує «по природознавчому факультеті». Ще студентом він складає в Лубнах осередок української Громади (заснованої О. Кониським у 1897-му році), внаслідок чого, за рік по закінченні університету, вже працюючи інструктором по Міністерству земельних справ, Шемет був звільнений з посади «за терміновою телеграмою».

Переслідування В. Шемета царською жандармерією почалося ще за студентських років, зокрема за статтю в газеті «Буковина», в якій автор відстоював ідею української автономії. Керуючись нею як провідною метою своєї політичної діяльности, В. Шемет зазнає значних утисків з боку тодішньої влади. Так, від 1899-ий по 1904-ий роки він підлягав 5 обшукам та протягом року мав заборону на в’їзд до Чернігівської та Київської губерній. Окрім того, два роки знаходився під «особливим наглядом» за свою промову, виголошену на земських зборах з приводу асигнування кредитів на пам’ятник Гоголю в Сорочинцях. У тій промові В. Шемет, зокрема, зазначав: «Мало цінувати Гоголя як письменника. Він як письменник і як громадський діяч не виконав свого громадського обов’язку перед своїм українським народом, хоч усе взяв од українського народу. Я мало обвинувачую Гоголя, бо він був жертвою суспільства, був хорий. Та коли допомагати справі будування його пам’ятника, то я стою за те, щоб на тому пам’ятнику було написано: „Жертве психической раздвоенности, которая глубоко коренилась в раздвоенности национальной“».

За життя В. Шемет мав значну популярність серед свідомого загалу селянства й інтеліґенції, завдяки чому перебував у великій немилости у влади — вже як гласний Лубенської міської Думи, член товариства взаємодопомоги вчителів та сільськогосподарського товариства. Виступаючи оборонцем прав селянства у своїх промовах в Державній Думі, В. Шемет завжди наголошував на тому, що «тільки тоді український народ буде задоволений, коли він буде мати можливість сам будувати свою долю».

Щодо земельної справи цей діяч дотримувався тих самих принципів. Уже як депутат від Полтавщини він проголошував у своїй промові на 1-ій сесії Державної Думи влітку 1906-го року: «Розв’язання земельного питання не тільки дає можливість, а й накладає обов’язок на всіх щирих прихильників волі для національного самовизначення сей великий принцип у аграрному законі».

Відповідно до цього було й ставлення царського уряду до такого роду проявів крамоли в імперських органах влади. Розповідаючи про черговий обшук у В. Шемета в грудні 1906-го року, тодішній кореспондент газети «Рідний край» наголошував на увазі, яку приділяли цьому діячеві представники влади. «Під час трусу, — писав він, — будинок Шемета з усіх боків оточили поліцейські і півсотні козаків, котрі розганяли натовп народу, який, дізнавшись про цю надзвичайну подію, зібравсь звідусіль і запруджував вулицю коло будинку. До цього треба зауважити, що в Лубнах давно уже йде чутка, що власті хочуть арештувати Шемета, щоб таким чином позбутися небажаного кандидата на члена Думи, бо виборці дуже хочуть знову обрати його на кандидата, а „монархісти“ сим дуже обурені і, кажуть, що ніби-то зробили на його офіціальний донос, як на крамольника…»

Як член Української демократичної партії, а згодом також Української народної партії, створеної М. Міхновським ще в 1902-му році, В. Шемет був причетний до видавничої діяльности цих організацій як редактор селянського часопису «Хлібороб».

Майбутній міністр Центральної Ради Г. Стешенко називав це видання «першою ластівкою українського шовінізму». Це був перший відгук на появу «Хлібороба», що з’явився за редакцією В. Шемета 12-го грудня 1905-го року в Лубнах коштами української громади міста. Заходами редактора було видано п’ять чисел часопису, після чого він був заборонений як видання, що