Читати книгу - "Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання»"

це така ж даність, як повітря, і вона розвиватиметься сама собою. Але якщо ми зазирнемо до деяких населених пунктів, де-небудь на околиці РФ, не певен, що ми там знайдемо таке ж знання російської мови, як в деяких містах мільйонниках. А це, між іншим, руйнує країну — така ситуація — і людям створює проблеми». Це позиція глави федеративної держави, до складу якої входять також неросійські національні утворення.

Натомість В. Янукович, будучи главою унітарної держави, санкціонує здійснення його командою мовної політики, яка підриває позиції української мови і, по суті, є інструментом продовження тривалої війни проти неї. З огляду на свої геополітичні пріоритети та орієнтири владний істеблішмент путінської Росії намагатиметься довести цю війну до переможного кінця з метою «остаточного вирішення українського питання» в контексті традиційних російських імперських прагнень, тобто створення російськомовної України з наступним перетворенням її у зденаціоналізовану і безправну губернію Євразійськоїго Союзу.

Протиправне ухвалення антиконституційного і юридично нікчемного акту під назвою закон «Про засади державної мовної політики» є не тривіальним ситуативним елементом передвиборчої політтехнології, а черговим епізодом війни проти української мови, яка, за задумом кремлівських імпершовіністів, має завершитись реалізацією проекту "Русский мир". Хочу знов наголосити, що в рамках цього проекту немає місця ні незалежній українській державі, ні українській Україні взагалі, а українські громадяни, незалежно від їхнього етнічного походження, приречені стати другосортною частиною населення Російської неоімперії, яка використовуватиме їх як дешевий трудовий ресурс або гарматне м’ясо в імперських збройних авантюрах. Їм доведеться забути про демократію, гідність, права людини і основоположні свободи, взагалі, свободу слова та вільне розпорядження своїм майном, зокрема. Досить згадати про рівень і умови життя мільйонів пересічних російських громадян поза межами столичних мегаполісів, протиправні переслідування і цинічні вбивства правозахисників і журналістів і, між іншим, пам’ятати про долю неугодних олігархів, котрих нинішня російська влада ув’язнює та позбавляє власності або прирікає на життя у вигнанні. Проросійськи налаштованим політикам та державним чиновникам слід знати, що і ті українські гетьмани, і ті українські комуністи, які у свій час були запопадливими виконавцями волі московських царів і генеральних секретарів, врешті-решт опинились на сибірських засланнях та у сталінських концтаборах. Можливо, в рамках новітньої Російської імперії, де пануватиме режим «суверенної демократії», їхня доля не складеться так трагічно, але владні повноваження, притаманні прерогативам правлячого класу незалежної держави, вони втратять. Адже в принциповому плані ставлення «національного лідера» сучасної авторитарної Росії та російського істеблішменту до України та її владної еліти нічим не відрізняється від ставлення його попередників — білих царів і червоних секретарів. Більше того, порівняно з минулим, цілеспрямоване культивування українофобії в Росії сягнуло небувалих пропорцій. Про це свідчать брехливі звинувачення і вульгарні кпини, ненависть і зневага до України та українців системно тиражовані російськими засобами масової інформації, кіноіндустрією, книжковою продукцією та шоуменами.

В ситуації, що склалась, особлива відповідальність лягає на лідерів української політичної опозиції. Їм необхідно зрозуміти, що питання статусу української мови як єдиної державної мови не може і не повинно бути розмінною монетою і засобом піару у ситуативних політичних іграх. Серед пріоритетних питань діяльності очолюваних ними політичних сил завжди має бути мовне питання. Сьогодні першочерговими пунктами порядку денного такої діяльності повинні стати: по-перше, підкріплені конкретними діями вимоги скасування так званого закону Ківалова-Колесніченка, як такого, що підриває статус української мови як державної та порушує конституційний лад України; по-друге, проведення парламентських слухань про державну мовну політику та стан українського мовного законодавства; по-третє, організація загальнонаціонального обговорення зареєстрованого у Верховній Раді 10 січня 2013 року під № 1233 законопроекту «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов Україні» (автори — С. Головатий та О. Сироїд; внесли народні депутати — В. Бондаренко, А. Іллєнко, М. Матіос, І. Фаріон, В. Яворівський) із залученням представників українського експертного середовища, громадськості. Експертів Венеціанської комісії та Управління Верховного Комісара ОБСЄ у справах національних меншин.

Зміцнення позицій і ролі української мови має фундаментальне і вирішальне значення для долі української нації і держави, українського суспільства і громадян. Її застосування у всіх сферах суспільного життя на всій території України, як передбачено ст. 10 Конституції повинно поєднуватись із недискримінаційним забезпеченням мовних прав представників всіх національних меншин і спеціальним захистом мов окремих недержавних етносів, історично вкраплених в тілі української нації. На відміну від мов національних меншин, українська мова виконує націєутворюючу, державотворчу, культуротворчу, загальнокомунікативну та об’єднавчо-інтегративну функції. Державна мова відіграє надзвичайно важливі функції і в сферах освіти, інформації, державного управління, тощо. Саме ці функції української мови як єдиної державної мови покликані забезпечити суспільну цілісність та єдність української нації (як етнічної, так і громадянської) та створювати належні умови для нормального функціонування української держави, як соціального організму, що уособлює націю і суспільство і є інструментом їхнього захисту від внутрішніх та зовнішніх загроз. Отже, боротьба проти зросійщення України та за збереження статусу української мови як єдиної державної — не самомета, а засіб захисту національної державності України, оскільки Українську державу можна збудувати лише за допомогою української мови.

Якщо нинішні лідери опозиції неспроможні адекватно оцінити значення мовного питання для долі Української держави, вони не мають права очолювати опозиційні політичні сили. Якщо ж лідери опозиції усвідомлюють фундаментальне значення мовного питання і лише імітують протидію мовній політиці нинішньої влади, яка породжує стратегічну загрозу українській державності, то їх слід вважати співучасниками російської спецоперації.

Масштабність кинутого Україні виклику потребує адекватної оцінки ситуації в країні як опозиційними партіями, так і структурами громадянського суспільства, налагодження між ними активної співпраці і взаємопідтримки у протидії антидержавницькій політиці нинішньої влади. Позитивних результатів в цій боротьбі можна досягти лише спільними зусиллями всіх громадян України, всього українського народу, всіх опозиційних парламентських і поза парламентських партій та патріотичних громадських організацій.

Режим В. Януковича, проводячи ворожу щодо української мови політику, діє як організоване злочинне угрупування, що сповідує не силу права і справедливості, а право сили і сваволі. Очолювана ним команда перетворилась на знаряддя здійснення антиукраїнського, авторитарного, антинародного та антидержавного курсу, який суперечить основоположним принципам Конституції України, грубо порушує політичні та соціально-економічні права громадян, цинічно ігнорує конституційні права української більшості, руйнує підвалини української державності. Створену В.Януковичем систему керування країною неможливо реформувати — її можна лише демонтувати та ліквідувати шляхом усунення його від влади. Для досягнення цього лідери опозиції повинні відмовитись від популістських закликів і запропонувати чітку, змістовну і реалістичну програму дій, яка була б зрозумілою суспільству і підтримана суспільством. Лише за таких умов можна створити критичну масу суспільного опору, мобілізувати громадськість на активні, системні,