Читати книгу - "Останнє бажання"

ще дивився у бік лісу, машинально заспокоїв його Знаком. Ведучи Плотву за вуздечку, пішов уздовж паркану, по пояс потопаючи в лопухах.

Висячі на проржавілих петлях масивні, окуті залізом ворота прикрашала велика латунна стукалка. Після недовгого вагання, Геральт простягнув руку й торкнувся металу, що позеленів. І відразу відскочив, тому що ворота відразу зі скрипом розчинилися, розганяючи навсібіч пучки трави, камінці й гілки. За воротами не було нікого — лише порожній двір, занедбаний, порослий кропивою. Відьмак увійшов, ведучи коня за собою. Одурманений Знаком кінь не пручався, але ноги ставив жорстко й непевно.

Двір із трьох сторін був оточений парканом і залишками дерев'яних будівельних риштувань, четверту утворювала фасадна стіна будинку, усіяна віспинами штукатурки, що відвалилася, брудними патьоками, повита плющем. Облізлі ставні були закриті. Двері теж.

Геральт накинув поводи Плотвички на стовпчик біля воріт і повільно рушив до будинку по щебінчастій алейці, що проходила уздовж низької стінки невеликого фонтана, забитого листям та сміттям. Посеред фонтану на вигадливому цоколі здіймав, вигинаючи до неба відбитий хвіст, дельфін, витесаний з білого каменю.

Поруч із фонтаном, на чомусь схожому на прадавню клумбу, ріс трояндовий кущ. Нічим, крім кольору, він не відрізнявся від інших кущів троянд, які доводилося бачити Геральту. Квіти були виключенням — індиго з легкою домішкою пурпуру на кінчиках деяких пелюсток. Відьмак торкнувся однієї, нахилився, понюхав. У квіток був типовий для троянд, але трохи різкіший запах.

Двері особняка, а одночасно й усі ставні із тріском розчинилися. Геральт швидко підняв голову. По алейці, риплячи щебінкою, прямо на нього перло чудовисько.

Права рука відьмака миттєво здійнялася над правим плечем, у ту ж мить ліва рвонула ремінь на грудях, і руків'я меча саме ковзнуло в руку. Клинок із шипінням вискочив з піхов, описав коротке вогненне півколо й завмер, уп'явшись кінцем на бестію, що неслася на нього. Побачивши меч, чудовисько різко зупинилося. Щебінь пирснув в усі боки. Відьмак навіть не здригнувся.

Істота була людиноподібною, вирядженою у досить пошарпаний, але гарної якості одяг, не позбавлений зі смаком підібраних, хоч і цілком нефункціональних прикрас. Однак людиноподібність ця доходила лише до бруднуватого жабо, а вище здіймала величезна, кошлата ведмежа голова з гігантськими вухами, парою диких очищ і моторошною пащею із кривими іклами, у якій яскравим полум'ям ворушився червоний язик.

— Геть звідси, смертний!— гаркнуло чудовисько, розмахуючи лабетами, але не рухаючись із місця.— Зжеру! Розірву на клапті!

Відьмак не ворухнувся, не опустив меча.

— Оглух, чи що? Геть, кажу, звідси!— заричало чудовисько й вивергнуло із глибин своїх звук, що нагадував щось середнє між вереском свині й риком оленя-самця. Ставні залопотали й захлопали, струшуючи сміття й штукатурку з парапетів. При цьому ні відьмак, ні чудовисько навіть не поворухнулися.

— Забирайся, доки цілий!— закричала істота, але ніби вже не так впевнено.— А то…

— Що «а то»?— перервав Геральт.

Чудовисько бурхливо засопіло, нахилило страхітливу голову.

— Гляньте-но, хоробрий віднайшовся,— сказало воно спокійно, скалячи ікла й дивлячись на Геральта криваво-червоними очима.— Опусти свою залізяку. Прошу. Може, ще не всік, що ти знаходишся у дворі мого приватного будинку? Або там, звідки ти родом, прийнято погрожувати хазяям мечами на їхніх власних подвір'ях?

— Прийнято,— сказав Геральт.— Але тільки тим хазяям, котрі вітають гостей ревінням і обіцянками розірвати на клапті.

— Ти ба,— занервувало чудовисько,— ще й ображає, приблуда. Теж мені гість знайшовся. Пре у двір, ґрасує чужі квіти, розпоряджається як вдома й думає, що йому негайно піднесуть хліб-сіль! Тьху на тебе!

Чудовисько сплюнуло, засопіло й стулило пащу. Нижні ікла зосталися зовні, надаючи йому вигляду кабана-одинака.

— То що?— сказав відьмак, опускаючи меч.— Так і будемо стояти?

— А є інші пропозиції? Лягти?— хихикнуло чудовисько.— Кажу ж, сховай залізяку.

Відьмак спритно засунув зброю в піхви на спині, не опускаючи руки, погладив оголовку, що стирчала вище плеча.

— Бажано,— сказав він,— щоб ти не робив занадто різких рухів. Цей меч можна вихопити в будь-яку мить і швидше, ніж думаєш.

— Бачив,— кашлянуло чудовисько.— Якби не це, ти вже давно був би за воротами зі слідом від мого підбора на задниці. Чого тобі тут треба? Звідки ти взявся?

— Заплутав,— збрехав відьмак.

— Заплутав,— повторило чудовисько, грізно скрививши пащу.— Ну, то виплутуйся. За ворота, значить. Оберни ліве вухо до сонця й так і тримайся — потрапиш на тракт. Ну, чого чекаєш?

— Вода тут є?— спокійно запитав Геральт.— Кінь пити хоче. Та і я теж. Якщо це тебе не обтяжить.

Чудовисько переступило з ноги на ногу, почухало вухо.

— Слухай, ти. Ти, що, мене насправжки не боїшся?

— А треба?

Чудовисько оглянулося, відкашлялося, розмашисто підтягло широкі штани.

— Гаразд, чого вже ж. Гість до хати. Не щодня зустрічається людина, котра, побачивши мене, не втекла б або не звалилася без тями. Ну, добре. Як ти втомлений, але порядний подорожній,— запрошую. Але коли розбійник або злодій, знай — будинок виконує мої накази. За цими стінами командую я!

Він підняв кошлату лапу. Ставні відразу загупали об стіну, а в кам'яному горлі дельфіна щось глухо забулькало.

— Запрошую,— повторив він.

Геральт не поворухнувся, уважно дивлячись на нього.

— Один живеш?

— А тобі яке діло з ким?— зло проговорило чудовисько, роззявляючи пащу, а потім голосно розреготалося.— Ага, розумію. Мабуть, думаєш, тримаю сорок красенів подібних до мене. Ні, не тримаю. Ну то що, чорт забирай, скористаєшся запрошенням від чистого серця? Як ні, то ворота он там, якраз за твоїм задом.

Геральт стримано поклонився й сухо відповів:

— Приймаю запрошення. Закон гостинності не порушу.

— Мій дім — твій дім,— відповіло чудовисько настільки ж сухо.— Прошу сюди. А кобилу постав там, біля колодязя.

Будинок усередині теж вимагав солідного ремонту, однак у ньому було в міру чисто й охайно. Меблі вийшли, імовірно, з рук гарних майстрів, навіть якщо це й відбулося давним-давно. У повітрі витав відчутний запах пилу. Було темно.

— Світло!— буркнуло чудовисько, і скіпа, уткнута в залізний тримач, негайно спалахнула й видала полум'я й кіптяву.

— Нічогенько,— кинув відьмак.

— І тільки?— зареготало чудовисько.— Схоже, тебе абичим не здивуєш. Я ж сказав, будинок виконує мої накази. Прошу сюди. Обережніше — сходи круті. Світло!

На сходах чудовисько обернулося.

— А що це в тебе на шиї теліпається, гостю? Га?

— Подивися.

Чудовисько взяло медальйон у лапу, піднесло до очей, злегка натягнувши ланцюжок на шиї Геральта.

— У цієї тварини