Читати книгу - "Зло не має влади"

І він розповів.

* * *

Коли він пробрався до Королівства крізь Відьмину Печатку, то забрався в гори й сидів тихо, як мурашка. Оберон, зрозуміло, знав, що поблизу міста розгулює некромант, але оскільки Максиміліан поводився пристойно, Оберон не квапився його відловлювати.

Максиміліан потроху посміливішав і взявся, за його висловом, до господарства. Певна річ, не збирався з самого початку зводити замок — це йому було над силу. Теплий будинок замість вогкої печери — ось чого він хотів, але й будинку не можна було звести без серйозних магічних зусиль.

Максиміліан «узявся до себе», й по тривалих вправах у його руках виявилася влада над мертвими комахами. У горах, особливо влітку, повнісінько метеликів, бджіл, жуків, мурах, і всі вони по завершенні своїх коротких життів здихали й надходили під командування некроманта. Щоправда, довго служити йому не могли, та й користі від них було не дуже багато.

Некромант, якому тоді виповнилося чотирнадцять, жив у печері біля підніжжя гір. Якось гуляючи берегом озера, він зустрів дракона. Раніше некромант нічого подібного не бачив і перелякався не на жарт, але дракон був молодий, допитливий і — як потім зрозумів Максиміліан — безнадійний дурень.

Він довго забивав хлопчиськові голову всілякими загадками, ребусами й іншими каверзними запитаннями, але Максиміліан — так, у всякому разі, він мені розповідав — виявився кмітливим хлопцем і відповідав правильно. Тоді дракон розохотився та запропонував якусь гру, Максиміліан погодився й виграв у дракона бажання.

І отоді він побажав справжній некромантський замок. Дракон довго обурювався, кип’ятив воду в озері та плювався окропом, але не мав куди подітися. Максиміліан накреслив план — як умів, похапцем, із безліччю ніш, таємних підземних хідників і приміщень для нежиті, яку він збирався коли-небудь там оселити. Дракон побудував усе дуже приблизно, пояснюючи це тим, що проект Максиміліана не узгоджується з фізичними законами.

— Він мені буде втирати про закони фізики! — обурювався Максиміліан, копилячи губи й добряче нагадуючи мені білявого хлопчиська, яким був колись. — Ось ти вмієш поглядом камені перевертати?

— Поки що ні. Потім навчуся.

— А він перевертав так, що пилюга стояла стовпом! Мої здохлі мухи так і розліталися… А потім він виплавив ключа та вручив мені. Щоправда, забув охолодити, — Максиміліан потер долоні. — Ондечки він, цей ключ, на стіні висить.

Я повернула голову. Ключ був завбільшки як ракетка для бадмінтону, з вигляду важкенький.

— Розповідай далі, — зажадала я.

І він розповів.

Коли Максиміліан став господарем замку, то ще дужче осмілів. Дракон його не турбував — уся драконяча родина, що жила в скелях, кудись перебралася, некромант не знав, куди. Максиміліан відчув себе господарем цих земель і становища загалом. Одного чудового дня він обернувся чорним птахом і полетів у місто — розвідати, як справи.

На той час минуло вже майже три роки після нашого тріумфального повернення з-за Відьминої печатки й чотирьох весіль, справлених одночасно. Принцеси вийшли заміж: Розина за принца-деспота, Ортензія за принца-бранця, Алісія за принца-саламандру й Філумена за Уйму, колишнього людожера. Ортензія з чоловіком виїхали майже відразу: тривале ув’язнення в замку брата, принца-деспота, підірвало бранцеве здоров’я. Вони оселилися в якомусь віддаленому селі й там, «на лоні природи», були цілком щасливі.

Алісія народила двійню, і дітки вдалися в батька, принца-саламандру. Подивитись, як вони бавляться серед розжареного каміння, збігалося ледь не все Королівство. Вразливі дами мліли. А діти все одно часто застуджувалися, сам принц-саламандра мерз і чхав. Зрештою ця родина теж виїхала — на далекі острови, у такі теплі краї, де опівдні на розігрітому камінні можна смажити яєчню.

Уйма чудово налагодив стосунки зі злющою стервозою Філуменою. Вона в нього ходила в дикунському національному вбранні, співала людожерські пісні, танцювала біля багаття й корилася не просто слову чоловіка, але кожному порухові його брови. Дивно, але й ці жили в любові та злагоді.

І оскільки Уйма із Філуменою оселилися в себе на островах, у місті залишилися тільки принц-деспот зі своєю дружиною Розіною. Принц-деспот жив у зручній, гарно вмебльованій в’язниці, й Оберон звелів начальникові варти не спускати з нього очей. Я добре розуміла короля: принц-деспот мене ледь не вбив. Не кажучи вже про те, скільки років він мучив у темниці рідного брата!

Про все це Максиміліан довідався, вештаючись містом, надовго «зависаючи» на базарі, гуляючи в порту. Місто в ті дні кипіло — великі кораблі приходили і відходили щодня, порошили дорогами обози й каравани, з околишніх сіл хмарою сунув люд, і щомісяця виникав новий міський квартал.

І ще: в ті дні король видав указ про перетворення колишнього Храму Обіцянки в Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Раніше величезна будівля стояла порожня — тільки час від часу там влаштовували свята для городян. А тепер Максиміліан став свідком того, як із палацу переносили гобелени, як теслі й склярі майстрували вітрини й полиці, а скульптори — модель королівського замку. Кожен мешканець міста міг принести в музей Важливу Річ — зрозуміло, слід було довести, що вона справді важлива…

Максиміліана вабило бурхливе життя Королівства. Йому було замало кружляння над містом у пташиній подобі, бракувало місця за столиком у таверні; хай він і дізнався вже все про це місто — йому хотілося, щоб місто дізналося й про нього. Дізналось — і здригнулося.

Він подався на місцевий цвинтар (а цвинтар, хоч як це сумно, ріс разом із містом) і там пізньої ночі вирішив попрактикуватися в некромантії. У розповіді Максиміліана все мало достатньо лиховісний вигляд: він огледівся, прилаштувався, вирішив, хто з небіжчиків може бути найкориснішим, та взявся до своєї чорної справи. Якої, втім, так і не довів до кінця, бо з’явився Оберон.

У цьому місці своєї розповіді Максиміліан зробив паузу, ніби для того, щоб сьорбнути компоту. Але я ж бачила, як у нього тремтять пальці. Він, звичайно, не розповів усього, але, знаючи Максиміліана, я приблизно уявляла, що там сталося.

Максиміліан страшенно боявся небіжчиків. І соромився цього страху. У п’ятнадцять він напився до нестями (у його розповіді згадувалася таверна, куди некромант зазирнув перед операцією на цвинтарі). І так, із залитими очима, з’явився чаклувати на могилу. Вже й не знаю, чи вийшло в нього що та чи могло вийти взагалі, але Оберон нагодився, як завжди, вчасно.

— Ми гарно побалакали, — сказав Максиміліан, ставлячи на стіл кухоль з-під соку. — Він мене… переконав, що в цьому Королівстві — він головний… Я й раніше це підозрював, — некромант сумно посміхнувся. — Він взагалі такий… Твоя правда, він великий король.

Ми замовкли. Сидячи в замку, збудованому драконом, над рештками вечері, приготованої павуками, ми обоє думали про